Макс лежав на проваленому дивані, хоч звечора Гоцик і погрожував захопити його, все роздивлявся простір, у якому жила його любов. Після розповіді Гоцика про передранішню появу Люби на Костянтинівській Макс тепер не міг дочекатися ранку. Йому здавалося, варто лише їм із Гоциком сісти у човен, відплисти за Київ, як він одразу перестріне Любу, кинеться до неї, обійме і прошепоче, що більше ніколи не відпустить її від себе. Ні на крок.
— Розкажи про себе. — Почув голос Гоцика.
— Навчався у Лондоні, нещодавно повернувся. Маю цікаві пропозиції щодо роботи, але ще не вибрав.
— Нащо тобі працювати? У тебе «мазераті»...
Макс сумно всміхнувся.
— І ти туди ж... Мене не цікавлять батьківські гроші. Я зроблю себе сам. Деякі з моїх друзів після навчання залишалися на кілька років за кордоном тільки для того, щоби повернутися в Україну вже фінансово незалежними людьми і діяти тут без батьківських вказівок. А я вирішив — мені дістане духу почати тут з нуля. У мене добра освіта, а це дає не тільки знання, а й розуміння, як краще їх...
Пафосну промову Макса перервав телефонний дзвінок.
— Серед ночі... Хто? — здивувався Макс.
Гоцик взяв слухавку.
— Алло...
— Хлопці... Не розбудила? — почув схвильований жіночий голос. — Це Любина мама. Донечка дуже просила вам зателефонувати. Несподівано приїхала. Й години не побула. Тільки-но пішла. Торохтіла, торохтіла, я й не зовсім зрозуміла... Якась надзвичайна пропозиція, експедиція... Обіцяла писати. Вам наказала передати — все гаразд, вона вас любить...
Гоцик поклав слухавку, глянув на закляклого Макса. Слово би мовити, так ні. Зціпило вуста, не розімкнути. Макс рвучко підхопився з дивана. Гоцикові у вічі.
Гоцик зітхнув:
— Люба... не повернеться.
У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській зависло горе.
— Чому? — самими губами спитав Макс.
Гоцик знизав плечима, заходився шукати цигарки, наче важливішої справи не було.
— Якась надзвичайна пропозиція чи щось таке... Люба поганого не утне. Значить, їй так краще...
Макс спустошено дивився в одну точку.
— Можна... я тут поживу? Поки Люба не повернеться...
— Живи, — погодився Гоцик уже від дверей. Показав Максові цигарку. — Піду покурю... Диван твій.
Макс лежав на проваленому дивані без жодної думки в голові. Дивився на Ґевару на стіні. Уявив голе Любине тіло, трепетні руки обвивають його шию: «Ти у мене перший... Перший і єдиний на все життя». Макс заплющив очі і раптом зрозумів — так і було. По щоці потекла одинока сльоза. Макс порадувався, що Гоцика нема поряд.
Гоцик ішов до Дніпра. Обривав по дорозі квіти з клумб, задихався од сліз. Дійшов до пішохідного мосту, вийшов на саму його середину, кинув квіти у річку.
— Прощавай, Любо... — прошепотів.
До ранку Володимир Гнатович Сердюк голив власне тіло, аж доки на ньому не лишилося жодної волосинки. Управився. Глянув у дзеркало на розчервонілий, із кривавими плямами тулуб, побачив поряд зі своїм віддзеркаленням юну чорняву дівчину. Загарчав. Вхопив флакон з туалетною водою — у дзеркало. Дзень — посипалося скло!
— А-а-а-а... Не полишаєш мене! Все ти... Все ти, сучко! Ти у всьому...
Вискочив з ванної кімнати, опанував себе, одягся, набрав номер дружини.
— Женю? Повертайся додому. Розумію, мої ревнощі... Ще й у такому віці... Це щось аномальне. Мабуть, занадто багато працюю... Але... Коли ти поряд, я можу виграти будь-яку битву... Ти чуєш?
— Вово, ти мене задрав! — відповіло Перепечаєве стерво. — Цього разу повернуся, але запам'ятай...
Сердюк не витримав, відрубав зв'язок. Упав у крісло. Мізки розігрівалися дрібними планами, про важливе Володимир Гнатович намагався не думати.
Дзвінок у двері. Так скоро? Сердюк натяг маску задумливої ввічливості, відчинив двері — на порозі стояв блідий, переляканий Рома Шиллєр.
— Де вештався?
Шиллєр похапцем озирнувся, вскочив у квартиру, зачинив двері.
— Володимире Гнатовичу! Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Заради вас... Але...
— Що? Куди ти подівся вчора від ресторану?
— Перепечай! Примусив їхати з ним. Три години розпатякував про якісь цінності, а потім наказав писати замість нього книгу. Тобто він говоритиме, а я як літературний нігер... Безплатно.
Сердюк похмуро усміхнувся.
— Хочеш жити, Шиллєре, пиши. Не хочеш жити — не пиши.
— Я не звик працювати безплатно. Це аморально.
— Я заплачу. Замість Перепечая. Раптом старий козел згадає щось із того, що нам знадобиться? Іди... Якось проб'ємося.
Рома вже посунув до дверей, та Сердюк ухопив його за рукав.
— Чекай. Давай... Мені потрібен твій експромт. Поряд жінка, яку я терпіти не можу, але вона — дочка Перепечая. І взагалі, як відійти від гарячої теми?
— Державна робота за кордоном. Поважний пост. Дружина чекає у Києві. Тут ви залишаєте непримітну структуру, яка контролює всі ваші інтереси в цій державі. Дві-три довірені людини. Один — я, якщо ви не проти. Марту можна залишити. Вона казала, знайшла перспективного хлопця. На початки вистачить, а потім... як ситуація.
— Годиться, Ромо, — примружив око Сердюк. — Зустрінемося за кілька годин в офісі, обміркуємо ідею.
