Богдан СУШИНСЬКИЙ
РIКА ДАЛЕКИХ МАНДРIВ
Повiсть
(Скорочений варiант)
Сушинський Богдан Iванович народився 1946 року у м. Самборi на Львiвщинi в робiтничiй сiм'ї. Пiсля закiнчення Одеського унiверситету тривалий час перебував на журналiстськiй роботi. Нинi - голова правлiння Одеської органiзацiї Спiлки письменникiв України. Вiн автор романiв "Через мiст над бистриною", "На тiй землi за пагорбом", "Морава", "Голос рiки безiменної", "Останнiй з групи Беркута", а також кiлькох збiрок повiстей та оповiдань.
Помiтне мiсце в творчостi Б.I.Сушинського посiдають твори для дiтей. Юним читачам добре вiдомi повiстi "Танець степового коня", за яку його удостоєно премiї iменi М.Трублаїнi, "З розвiдки не повернувся", "За лiнiєю життя", "Зоряний берег", "Вiзьми мене з собою, Магеллане..." Вiн - лауреат обласної комсомольської премiї iм. Е.Багрицького. Окремi твори Б.I.Сушинського перекладенi п'ятнадцятьма мовами свiти. Вiн - член Спiлки письменникiв СРСР.
1.
Нарештi я бачу рiчку. Вона витiкає з оповитого ранковим маревом передгiр'я i зникає десь за порогами, залишаючи по собi химерне вiдлуння водоспаду. Це вiдлуння я почув ще у селищi. Тiльки там воно здавалося далеким i таємничнiшим.
По той бiк рiчки виднiються двi завiшанi серпанком гори, вершини яких займаються пiд вранiшнiм сонцем, нiби два далеких вогнища. Кiлька хвилин я зачаровано дивлюся на цi вершини, наче мореплавець на далеку незвiдану землю. Он вона, треба тiльки наважитись i пiдiйти, наважитись i...
Я справдi ступаю кiлька крокiв i, зупинившись край урвища, з острахом зазираю вниз. Там, бiля пiднiжжя скелi, пiниться величезний вир. Мабуть, рiка пробила собi шлях i попiд скелею, тому що бiля самого берега виривається просто з-пiд кам'яної брили. Скiльки вiкiв б'є вона у цi скелястi береги? I скiлькох людей зачаровувала своїм клекотом?
Поблизу не було жодного мiстка, отож, вершини по той бiк рiки лишалися далекими i недосяжними. I, може, тому здавалися зараз ще красивiшими i заманливiшими.
Зiщулюючись у своїй легенькiй курточцi, я озирнувся на селище, яке дрiмало на пласкому узвишшi, i пригадав наш теплий лиман. О цiй порi хлопцi вже, напевне, блаженствують на днищах перевернутих човнiв, пiдставляючи боки вранiшньому сонцю. Повiває степовий вiтерець, i вода ще нiбито й не тепла, одначе й не холодна, а, як каже мiй товариш, Вiкоша, "саме смак"... "Нiчого, - втiшаю себе, - зате i Вiкоша, i взагалi, всi, хто знає, де я тепер знаходжуся, одверто заздрять менi. Бо кому з них i коли вдасться побувати на Далекому Сходi? I чи вдасться взагалi? А я вже тут..."
I менi одразу стає теплiше...
Вiд селища долинає гуркiт моторiв, але на околицi ще не видно жодної постатi. I тайга, що пiдступає до крайнiх вагончикiв Нордана, здається похмурою i непривiтною.
Ледь уторованою кам'янистою стежкою пiдходжу до порогiв. Тут, бiля водоспаду, рiка клекоче ще грiзнiше, i клекiт її просто оглушує. Щоб краще бачити пороги, я пiднiмаюся на пагорб, макiвка якого дещо нагадує кратер вулкану, i вже звiдти ще раз охоплюю зором водоспад. Тепер вiд нього не можна вiдвести очей, запiнявiлий вир водоспаду причаровує i водночас заколисує. Сонце нарештi пробилося крiзь завiсу туману, i тепер потоки води вiдсвiчують якимись дивовижними кольорами, яких я нiколи не бачив.
Досi я щолiта на мiсяць-два приїздив до дiда Матвiя. Його хата стояла на березi малесенької рiчечки Кодими, що нечутно жебонить помiж корiнням старезних верб, в'юнячись по широчезнiй, обрамленiй зеленими пагорбами долинi. Цю рiчечку можна було перейти вбрiд, переплисти, вiдштовхуючись ногами вiд мулького дна, або перескочити, добувшись мало не середини її по низенько нахиленiй вербовiй гiлцi. I тiльки в плавнях за мiстечком рiчечку все ще треба перепливати човном. Але й там вона була такою мiлкою, що вже мало хто наважувався пiрнати з дерев, як пiрнали колись давно, коли мiй батько ще й сам був хлопчиною.
Отож не дивно, що уявлення про будь-яку рiчку складалося у мене за нашою Кодимою, - тихою, теплою, i чомусь вiчно заспаною. Може, тому й ця заблудла в тайзi рiка Далекого Сходу iз загадковою назвою Амгунь так вражає мене зараз. Бурхлива рiчка посеред блакитно-сивої тайги... Навiть тепер, у липнi, вiд неї вiяло крижаним холодом.
2.
Постоявши бiля порогiв, я пiднявся на узвишшя неподалiк берега i раптом побачив у долинi, що пiдступала до рiки, великого, красивого оленя. Учора, коли ми їхали тягачем iз села Тургай, батько вже показував менi невеличку череду цих тварин, якi пiднiмалися схилом хребта до перевалу. Я був такий вражений видовищем, що батько не стримався i пообiцяв узяти з собою у тайгу. Й ось ще одна несподiвана зустрiч...
