Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди — у коробці з-під взуття на верхній полиці шафи. Взявши його до рук, Шлойма цілком машинально прогорнув сторінки — після двох десятків шенгенських віз і штемпелів місцевих європейських влад про їх подовження іще зо три сторінки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в'їзд і виїзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприємна думка-передчуття знову застриміла в голові, не даючи проте себе конкретизувати. «Що ж то мені снилося цієї ночі?» — спробував зосередитися Шлойма, та свідомість знову розпливлася.
Замикаючи двері на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» — чорні кристали показали 9:32. Є ще півгодини на легкий сніданок у якомусь з поближніх кафе, а тоді — на пропускник.
Але вже виїхавши з двору, Шлойма раптово змінив свої наміри, пригальмував біля вуличного прилавка, купив шматок маківника і каву в одноразовій філіжанці й усе це спожив прямо в авті, повільно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми міцний напій. Подумки він був вже там, по той бік Стіни, щодня баченої, такої близької, наявної в житті міста й — неподоланної. Там, у рідному і вже кілька років — чужому місті. Невже — чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хіба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодості? Але ж ні, наївно думати, що там все повторилося, повернулось точнісінько так, як було. Повного відтворення, здається досягти все ж таки неможливо… Принаймні, багато хто навіть у недавній історії намагався, але ефект був близький до нульвого.
З такими думками Шлойма повільно, на першій швидкості під'їхав до кількох авт, які вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, він витяг з пачки ще одну сигарету й відкинувшись на спинку сидіння, задивився уперед, туди, де за кількадесять метрів рівненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стіна.
Вона постала в коротку літню ніч, коли командуванню військ СРУ нарешті обридло протистояння з натівськими підрозділами, які до того часу зміцнили свої лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускні пости з вже існували, існувала й колюча загорожа по периметру теперішньої Стіни. Мешканці оточеного західного сектора (а війська СРУ, обійшовши місто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) ніяк не квапилися вітати хлібом-сіллю визволителів, які так прикро встрягли просто у центрі міста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину міста від Басового Кута й аж до звивини Усті неподалік залізничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишніх колгоспних полях де-не-де іще зберігалися шанці, з яких поблискували один супроти одного скельцями біноклів бельгійські солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на підтримку бельгійцям та — з-за «лінії фронту» — солдатики Армії СРУ, хлопчаки, «реб'ята» з Луганщини й Дніпропетровщини, Кіровоградщини й Черкащини.
Як одначе повільно посувається ця черга. Вже хвилин зо двадцять тому за дротяну браму в'їхав порожнісінький «Фольксваген-гольф» з двома молодиками, на вигляд — іноземцями. А попереду ж іще джип, автобус з дітьми й поважна старша пара в «Мерседесі». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати своє пряме призначення, себто — пропускати. Там, за брамою час від часу з'являються постаті у трав'янистого кольору кашкетах, ліниво проходять відтинком видимого простору і знову ховаються у тіні Стіни…
