Стогін і плач вмерлих синів був у неї в душі, не вгавав, не давав спочинку, до нічного зеленкуватого неба возносила вона свою пам'ять про своїх дітей і прокляття до місяця, до його сяйва, що снувало тонку примарливу сіть, яка навіки поєднує мертвих і живих, безнадію небуття і всемогутню вічність сущого.
Султан помер передчасно, і вмерли всі її надії, і пустота жахлива й повсюдна запанувала тепер, а посередині, мов клубок золотого диму, плавав вітцівський дім - недосяжний, навіки втрачений не тільки нею, а й усім людством, пам'яттю, історією, віками. Ось де жах!
Може, і все її життя - суцільне зло. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Відкрилося їй тепер, коли відчула султанову смерть. Востаннє в житті була вона прекрасна і єдина в тій золотій альтані поряд з неприступним падишахом, востаннє для самої себе, а для нього - назавжди. Коли вічна жіноча любов, то ненависть теж вічна. Тепер ненавиділа Сулеймана, як ніколи досі. Не могла простити йому, що покинув її в таку хвилину. Хай би вже сам доводив до кінця смертельні чвари між своїми синами. Але скинути це на неї? За що така кара? Стояла перед султанськими покоями безпорадна і безпомічна. Мов младенець безмовний, мов стрілець невидющий. Коли чоловік між життям і смертю, жінці нема там чого робити. Навіть султанші, навіть найвсемогутнішій. Куди їй подітися, де сховатися, де шукати рятунку? Чи, може, й правда, що для жінки завжди знайдеться місце і в раю, і в пеклі, і там, де живуть ангели, і там, де ховаються злі духи? Де її рай, де її пекла нині! Ненависть пожирала її. Ненависть до чоловіка, який її возвеличив підняв, поставив над усім світом. Поставив? Втоптавши в бруд і кров? Кинувши в рабство, щоб згодом піднести до небес? Але навіть мить рабства не забудеться ні на яких висотах і ніколи не проститься.
Ніч над садами Топкапи, над пагорбами й падолами, над водами, над Стамбулом, над світом, падають зорі, кажани в темному теплому небі літають, ніби загадково-тужливі езани муедзинів з високих мінаретів. Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собі вуха пальцями. Заткни й ти, щоб не чути голосів світу і суворого голосу долі. У цих палацах правді й чулості ніколи не було місця. Всі Сулейманові спроби чулості до неї були незграбні й нещирі, її веселощі, пісні й танки - теж були несправжні, удавані, оманливі. Бо хіба людина може проспівати все життя, ніби безжурна пташка? Пристанище звірів, сховище катів, притулок розпусників, кровожерних упирів, молодих і старих відьом - ось що таке Топкапи. Султан, замотаний у свій величезний тюрбан, був захований від людей і від самого себе, а вона була мов його невідкрита душа і все життя намагалася творити добро, а тепер втомилася від доброчинств.
Темні постаті перестрівали султаншу в поплутаності гарему, просили йти на спочинок, намагалися втішити, але про султана мовчали, про смерть казати боялися, інших же вістей не мали.
Вона виходила в мощені білим мармуром двори, вслухалася в дзюркіт фонтанів, ставала під деревами, вдивлялася в летючий серпанок блакитної нічної імли, ввижався їй примарливий танон заблуканих душ, які прагнули тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтіння, не відаючи того, що тут ніхто ніколи нічого не міг знайти, а всі тільки губили/ втрачали навіки. Місце вічних втрат, прокляття, прокляття!
Ніч неждано складалася в дивні вірші.
