Нещасні молоді жінки цілими днями блукали в садах, схованих від усього світу, і рухи їхні, мов у божевільних, були якісь несправжні, навмисні й непотрібні: то юрмилися вони слухняно довкола розквітлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навколішки посеред густої чужої трави й сором'язливо прихилявся до неї щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, і крапельки крові зрошували біле ніжне тіло. Мальовані білилами обличчя, насурмлені очі, однакові, як обман і облуда, ваблива плоть, що не належить нікому, стерті душі, знищені серця, гаремне насіння, нидіння без волі й надій, мов під товщею води. Непомітним нахилом спадали стежки з пагорбів, підвищень, східців, майданчиків, галявин, розбігалися навсібіч, мовби втікали, і Хуррем теж хотілося утікати разом з ними до струмків, до текучої води, до гущавин, але сахалася тих гущавин відразливе, помічаючи, як повсюди в них ростуть очі вічного нагляду (навіть за нею, навіть за нею!), тоді ховалася сама за таємничі решітки кйошка, сиділа там цілий день, відмовлялася від їжі, гнала від себе всіх. Приходила до неї стурбована валіде, підібгавши чорні губи, сідала навпроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: «Аллах, поряд з яким на нижчому троні сидить пророк, бачить тебе, цікавиться тобою, стежить за кожним учинком і думкою, бо ж він визначив тобі таку особливу, благословенну участь - жити з султаном, дати світові султана нового». Тягар пристрастей, страждань, підступів і марноти ховався у кожному камені, під кожним східцем, за кожним вічком решітки, у кожній бганці одягу.
Хуррем сміялася: «Я рада».
- Ти занадто багато займаєшся науками, це може зашкодити священному плодові.
- Хіба може зашкодити кому-небудь надмір розуму?
- Твій розум не може передатися синові.
- А кому ж він передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька.
- В тебе високий живіт - це ознака, що буде син. Мусульманські сини стоять у материнському лоні на ніжках, бо вони воїни аллаха.
Мабуть, вони всі були переконані, що в Хуррем буде син, бо годили їй, як болячці, аж ставало смішно.
Зате незмірного болю завдала Гульфем, яка, може, найбільше страждала від заздрощів до Хуррем (про Махідевран не було мови, бо й самої Махідевран не було в Баб-ус-сааде) і в муках безсонних ночей виплоджувала в душі помсту малій роксоланці, бо жінки народжені для суперництва, а не для дружби.
Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими євнухами якусь глибокомудру суперечку.
- О аллах, ти зашкодиш своїй дитині! - вигукнула одаліска.
- Вже чула про це,- спокійно відповіла Хуррем.- Ти щось хотіла?
- Хотіла тобі показати одну незвичайну річ.
- Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.
- Це річ від його величності султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовірливо.
- Ти не дуриш? Справді від його величності? Для кого ж? Для мене?
- Не все й для тебе! Це вже для мене!
Стала розгортати з парчевої хустки щось маленьке, вугласте. Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.
- Поглянь, які перли. Це дарунок султана. Він прислав мені з Родосу.
- Тобі? - Хуррем не могла стямитися. В очах їй потемніло. Прокляття, прокляття! - Чому ж саме тобі?
- Бо я написала його величності листа про те, як кохаю і рвуся душею і тілом до його царствених слідів.
- Ти написала? Хіба ти вмієш писати або читати? Ти ж не вмієш нічого!
- Я попросила уста-хатун, і вона написала. І тепер маю дарунок. Поглянь, які перли. Вони рожеві, як мої перса.
Хуррем вдарила її знизу по руці, перли розсипалися по килиму. Гульфем нажахано дивилася на порожню шкатулку.
- Що ти наробила. Як ти сміла! Дарунок падишаха!
Хуррем сплеснула в долоні, служебкам, які виникли в дверях, показала на килим:
- Візьміть вінички і підметіть. Повимітайте все, що тут знайдете.
- Тебе покарають! - верещала Гульфем, падаючи навколішки й похапцем збираючи перли. - Тебе покарають тяжко й жорстоко!
- Вже покарана, - заспокоїла її Хуррем, - покарана, і давно. Хіба ти можеш зрозуміти?
Того ж дня, проклинаючи своє невміння писати і поклавши навчитися якнайскоріше, попросила добру стару жінку відіслати для султана кілька її слів. Каралася і каялася. Щиро чи ні, то вже її справа. Хай думає, як хоче.
До валіде пішла й попросила замінити килими в покої. Може, на білі, як у самої валіде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не нагадати Хуррем про всемогутнього аллаха. Сімдесят дві тисячі разів на день дивиться аллах в осереддя людина, в душу і в серце, чим вони переповнені, чи не осквернені.
- Будьте певні,- заспокоювала її Хуррем,- в мене душа чиста. Якби ви тільки знали, яка вона чиста!
