Льонька того ранку вийшов із комірчини лишень тоді, коли жінка побігла на роботу. Як завжди, не звернув уваги на приготовану їжу, а взяв два яйці і підсмажив на олії. Відтак зварив міцної кави й поволеньки випив. Закурив на кухні, хоч ніколи досі тут не курив: у жіночому царстві, яким і була кухня, цього не дозволялося рішуче. Відчинив шафку і витяг вузлика, де ховалися гроші. Відлічив рівно стільки, скільки одержав ув останню получку, віднявши те, що, на його думку, пішло на його прохарчування в домі за цей час. Відтак озирнув кімнату було чисто й ошатно і нічого не треба було лагодити. Відтак узяв свою-таки валізу і склав до неї чоловічі речі. Зайшов у комірчину і склав інструменти до скриньки, а що туди не влазило, залишив. Вийшов у передпокій і зирнув на пальто, яке висіло серед іншої, жіночої, одежі. Але його не забирав, бо й нікуди – обидві руки зайняті. Вийшов на ґанка і зачинив двері, а ключа поклав в умовлене місце. На ґанку посидів – допалив останню сигарету і звичним рухом викинув недопалка в помийне відро. Подивився на довколишні хати й сади, що вже потроху почали осипати цвіт, але зорив на те байдужим оком. Відтак звівся, ще раз окинув поглядом двір: чи не лишилося чогось недоробленого, погляд його лагідно спочив на тому, де приклалися його руки, особливо на покритій жабами стіні. Хитнув на прощання хаті, бо прожив тут не один рік і знову не відчув нічого. Пішов угору, ще мав зайти до Олексія. Той нібито цього і чекав – стояв біля хвіртки.
– О, – сказав. – Чого ти з вєщами?
– Бо вже йду, – спокійно сказав Льонька.
Олексій обдивився його уважним позиром
– А ти добре подумав?
– І не один день, – сказав Льонька.
– Баби, вони такі, – сказав Олексій. – А мо, не тра аж так?
– Тра! – сказав тихо, але незворушно Льонька.
– Ну, діло твоє, – сказав Олексій. – То шо, шибонем партійку?
– Для цього до тебе й прийшов, – сказав Льонька. – На одну партію обіщав зайти.
Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку “Червоного міцного”.
– Це мій сховок, – сказав. – Тільки не продай мене!..
– А жінка на роботі? – спитав Льонька.
– А де ж їй, голубці, бути? – захихотів Олексій. – Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш...
– А не виграєш?
– Це я не виграю? – звів брови приятель. – Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..
Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.
– Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, – сказав Олексій.
– А може, на свіжу голову заграємо?
– У мене голова свіжіша, коли вип’ю, – захихотів приятель.
Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.
– Треба придумать таке! – сказав задоволено. – Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!
Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.
– Ясна в тебе голова? – спитав іронічно Льонька.
– Як стьоклишко! – відказав приятель і витяг дошку із шахами.
Вони грали якраз п’ять хвилин.
– Стривай! – закричав невдоволено Олексій. – Я не так пішов! Можна, переходжу?
Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.
– Нє, давай переходжу! – гаряче запропонував Олексій. – Накше партія незаконна буде.
– Як так незаконна? – здивувався Льонька.
– А так, шо не куплю другої пляшки!
– Ти вже на програш поставив, – байдуже відказав Льонька. – Ніколи мені!
– На поїзд не вспієш?
– Може, й на поїзд, – сказав Льонька. – Хто зна!
– Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!
Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.
– Да, шось з тобою дєлаїця, – сказав, пильно позирнувши. – Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.
– Не знаю, – сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.
– Куди ж підеш? – спитав співчутливо Олексій.
– Куди ноги понесуть, – спроквола відказав Льонька – Чи ж я знаю?
Стояли й дивилися пильно один на одного. Перший не витримав Олексій, махнув рукою, ще й пальцями приклацнув.
– По-моєму тобі дур зайшов у голову, – сказав Олексій. – А може, порода така заклята.
– Порода, – згодився Льонька – Такий і батько в мене був.
– Ну, тоді тебе з мєста не здвинуть, – зітхнув Олексій. – То шо, й не повернешся сюди нікада?
Льонька не відповів, але й усмішка, й очі, й все лице, що подобали зовсім на таку машкару, яка приснилася сьогодні Броні, були мертві й непроникно-спокійні.
10
