– Хе-хе, – тихо засміялася дівчинка. – Але я ж не принцеса!
– Хто тобі сказав, що ти не принцеса?
– Хіба живуть принцеси в такій хаті? – спитала Віра
– А Попелюшка?
– Попелюшка не була принцеса, – сказала Віра. – Просто вона вийшла заміж за принца.
– Значить, і вона стала принцесою, – сказав переконано маленький чоловік. – Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.
– Як так – захотіти? – спитала Віра.
– Заплющ очі, – сказав маленький чоловік. – Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?
– Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся...
Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження – смерть темного і народження зеленого. “Зелений світе, – хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. – Прийди ти вже нарешті!”
– Дядю, дядю! – торкала йога Віра. – Ти що, забув про казку?
– Не забув, дівчинко, – сказав він тепло. – Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?
Дівчинка на хвилю задумалась.
– Хай до мене прийде, – сказала вона.
– Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.
Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата – ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою – в руці в неї матилялася авоська.
– Еге-ге! – засміялася раптом Віра – Та то ж тато!
6
Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.
– Шкода, що на роботу, – мовив брат, – а то ми усю пляшку роздавили б!
– Я неохочий до цього зілля, – тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.
– А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.
– Ідеш на роботу – мале саме лишається?
– Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.
– Простіше було б завести до старих, – сказав маленький чоловік.
– Про це давай не говорити, – відповів Стах. – Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.
Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.
– У мене капусняк є, може, хочеш?
– Ні, – сказав маленький чоловік. – Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, – він хитнув на пляшку. – Вип’ю чарку і такий мене сум бере!
– А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!
– Звісно, гаразд, – сказав маленький чоловік. – Але сум – це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.
– То на здоров’я! – сказав брат, наливаючи другу чарку.
– Я більше не питиму, – мовив маленький чоловік. – У мене й зараз сльози на очі навертаються.
– Такий ти сентиментальний?
– Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре...
– Чудний ти, – сказав брат, заковтуючи другу чарку.
– Може, й чудний, – відповів сумовито маленький чоловік. – Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.
– Мені б твої проблеми, – сказав гостро брат.
– А мені б твої, – сумно обізвався маленький чоловік. – Дивно в нас виходить, чи не так?
– Мені темно, – сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.
Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.
– День, а начебто в ямі, – сказав він.
– Пора така, – відповів маленький чоловік. – Скоро все зміниться.
За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.
– Заходьте! – гукнув брат.
Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина,
– Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, – сказала вона.
– Це в нас газ закінчився, – пояснив брат.
Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.
– Випийте з нами, тітко, – здогадався брат.
Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.
– За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! – урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.
Брат простягнув їй бутерброда з сиром.
– Хе, зараза, припекла! – задоволено сказала вона – То як із керогазом?
– Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! – сказав брат.
Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.
