Він закинув голову й побачив перед собою небо. Воно цвіло. Міріадами срібних очей і неповним місяцем. По тілу його раптом пройшла гостра спазма, і він до болю в душі зрозумів: ось він прийшов, цей мент, якого сподівався! Здригнулась у нього під підошвами земля, щось у ній зануртувало й зашуміло, пінячись. І йому захотілося раптом звести руки й відштовхнутися од цієї спіненої тверді. Чомусь увірував, що тоді напевне станеться чудо. Що його таки потягне в себе неозоре безмежжя, і пізнає він при цьому щось більше за щастя.
По тілі його пройшов трем, наче оте хвилювання, яке відчував підошвами, вже перейшло в нього. Ступні йому загуділи, він голосно видихнув із себе повітря, а тоді зморено спустив голову. Земля його тримала. Могутньою й непереборною силою, а він у цьому світі таки маленький чоловік.
1983 р.
1
Цього чоловіка Микола вже бачив. Здається, з’являвся він кілька разів на їхній вулиці вчора чи позавчора; щось було в ньому таке, що відразу запам’ятовується: чи ота нездорова худизна, чи високий зріст, а може, очі – якісь випиті, тужливі, як у хворої тварини. Сьогодні цей чоловік підійшов до його двору, став біля хвіртки й дивився на будинка. Микола саме завершив обід і сидів за літнім столом, приємно віддихуючи. Він розпустив з цієї нагоди паска й затишне черевце вивалилося із штанів, мирно відпочиваючи, очі стали вузькі – одне слово, впав у той майже нірвановий стан, який любив відчути перш ніж перекинутися на розкладачку, що стояла під волоським горіхом Розкладачка й зараз чекала на нього, гостинно відгорнувши полу укривала, і він уже кинув кілька разів туди погляда і то не без утіхи. Але поки що між його пухких вуст тліла цигарка, і він чекав, доки вона дотліє, доки дим солодко перебродить у грудях, додавши трохи притоми, а все це разом солодко його оздоровить. Це був Миколин недільний обряд, через це увіч відчув невдоволення, побачивши перед своїм обійстям того дивака, котрий щось хотів у нього розгледіти.
– Глянь, Кать, – сказав Микола, ледве розтуляючи вуста, щоб не випала цигарка – Якийсь оно чортяка до нас у двір загляда.
– Мо’, когось шука, – сказала Катерина, стаючи в дверях із віхтем у руці.
– То ти його спитать не можеш, чи як? – вже невдоволено озвався Микола, і з його рота викотилося досить правильне димове колечко.
Жінка неспішно подалася до воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, – чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. “Чорт забирай з цими вухами, – подумав невдоволено Микола, – знову позабивалися сіркою”. Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.
Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.
– Що там? – спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.
– Якийсь він чудний, цей чоловік, – нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. – Каже, що народився в нашому домі.
– То й що? – каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.
– Чого ти сердишся? – незворушно спитала Катерина.
– Бо не кажеш все одразу, а тягнеш...
– Тра все порядком розказать, – спокійно промовила Катерина. – Каже, що народився в нашому домі.
– Це я вже чув.
– Каже, що його мати продала цей дім
– Продала мені, я це знаю, – так само нетерпляче сказав Микола.
– То ти знаєш цього чоловіка? – спитала здивовано Катерина.
– Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, – невдоволено пояснив Микола. – Чого ти така дурна?
– Ну, коли я дурна, то чого й говорить, – сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.
– Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?
– Хоче хату подивиться.
– А ти йому що?
– Сказала, що в тебе спитаюся.
Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:
– Чорт його бери, хай дивиться!
Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.
– Заходьте, заходьте! – тонко гукнула йому Катерина. – Заходьте, він дозволив...
2
Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. “Може, затягти на штанях пасок”, – подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.
