– Отож затям, лапочка: сімнадцятого. А коли хоч комусь писнеш...
– Знаю, – понуро сказав Юрко.
– А тепер вшивайсь, – паном відкинувся на спинку стільця Ромка. – Надоїло мені на тебе, лапочку, дивиться.
Юрко вискочив із дверей кулею. За спиною почув хрипкі, спазматичні вихлипи – Ромка реготав.
5
Над землею низько неслися хмари, сколошкані, темно-сірі. Клубочилися й розмотувалися на брудно-білому тлі, попереду виростала хмара більша і з неї звисла долі темна мережа – десь періщив дощ. Юрко вискочив із п’ятого номера й озирнувся. На одному з численних ґанків стояла жіноча постать у якомусь, барви цього неба, сіряку, у темній, нижче колін спідниці й у стьобаних валянцях з калошами, була це Тамара, Капілина мати. На голові в неї було накручено сіру вовняну хустку – дивилася в його бік. Він подумав, що літні жінки в цьому дворі всі такі, як в уніформу вдягнені. Всі мають пронизливі очі й сірі обличчя, а усміхалися хіба що по-п’яному. Загалом про цей двір слава ходила погана: люд заселяв його непевний. Тут часто спалахували дикі сварки, а ще частіше долинали галасливі звуки оргій. Ще з дитинства мати забороняла йому сюди приходити, але тут росло немало його ровесників, і Юрка сюди все-таки вабило. “Віддам отой клятий борг, – покаянно думав він, – і ноги моєї тут не буде!”
Ззаду задеренчав мотор, Юрко повернувся – їхав Стах, син Жасминової Пані. Мотоцикл перевалювався з баюри в баюру, вода з калюж розплескувалася віялами; здавалося, Стах і його мотоцикл п’яні.
Мотоцикл зупинився, й Стах гукнув, перебиваючи гуркіт мотору:
– Погода, чорт забирай, хоч вішайся! Ти в місто?
– На роботу! – гукнув йому Юрко.
– Сідай, підвезу, – крикнув Стах, у нього була заляпана багнюкою одежа й навіть обличчя.
– Замажуся! – гукнув Юрко.
– В колясці не замажешся. Сідай!
Юрко вмостився в коляску, й мотоцикл притьма зірвався з місця. Розліталася брудна вода, краплі прискали об вітрове скло, міцно вп’явся в ручки Стах, його обличчя під каскою було смішно зосереджене. З-під коліс клаптями вилітала грязюка, й зустрічні люди передбачливо сходили на узбіччя. Шматочок багна залетів і в коляску й плеснув Юрка по щоці. Стах повернувся до нього й показав білі зуби.
– Дуже втішно, – буркнув Юрко, втираючись.
– Куди тебе підвезти? – крикнув Стах.
– До Першого тролейбуса, – відгукнувся Юрко.
Стах зупинився трохи ближче, біля скверика Юрко вискочив із коляски й подякував.
– Ходиш у п’ятий номер? – спитав приятель.
– Так вийшло, – одвів очі Юрко.
– Кажуть, із тим шулером зв’язався? Чи не знаєш, що то за людина?
– Ні з ким я не зв’язався.
– З ним уже ніхто з наших не водиться. То паскуда..
– Ти теж грав з ним у шахи?
– А-а! – пильно зирнув на Юрка Стах. – І ти попався?
– Нічого я не попався.
– Мені діла до того, звичайно, нема. Але дивись!
– Дивлюся, – показав Юрко зуби й звів руку на прощання.
– Дивись, – повторив Стах. – Я тобі родич і друг, отож попереджаю.
– Іди к чорту! – незлобиво озвався Юрко.
