Бджоли пили мед із конюшини, якою заросла трава. Над головою розстелялося широке й мирне небо, повне сонячного трепоту, білих хмар і голубіні. Людка відчула раптом, що втишується, що їй добре отак вибирати з землі картоплю і неспішно перемовлятися з цим напівзнайомим сусідом.
– Не боїтеся, що вжалять? – спитала вона.
– Мене бджоли не жалять, – сказав він і тихо засміявся.
– А комарі?
– І комарі не жалять, я мідний!
Показав блискучі, рівним рядком зуби, на які вона зирнула мигцем, і їй раптом подумалося: а що, коли Нора має рацію? Ллє ні, дурниці все те, хіба мало в світі рудих?
Звелася й уперше зустрілася з ним поглядом. Опекло її, вразило; ні, таки не можна цього витримати. Знову потупилася.
– У мене й батько був такий – мідний, – сказав Рудько. – А от сестра в мене темна.
– Це ж котра ваша сестра, – не втрималася спитати Людка, – старша чи молодша?
– А ви їх примітили? – сказав Рудько. – Сестра – старша, худіша.. Ви замужем?
Так просто поставив це запитання, ніби між іншим. Вона знову спаленіла: чи ж годиться питати таке в незнайомої жінки?
– А вам до того що? – гостро спитала.
– Та нічо, – відповів Рудько. – Сестра в мене незаміжня, от і спитав. Жалко мені її.
– Чого ж вона не замужем?
– Так вийшло, – мовив Рудько. – Мені всіх, хто незамужем, жалко.
– Чи ж вам не все одно? – так само гостро спитала вона.
– Може, і все одно, – зітхнув Рудько. – Не образив я вас?
– Чим?
– Ну, що про чоловіка запитав...
– Теж мені образа, – фуркнула Людка. – Дивіться, ваші хлопці онде шиї собі поскручують...
Він повернувся й побачив своїх шибайголов. Вилізли на прирічкову вербу і, зігнувши ноги в колінах, звісилися з гілки головами донизу.
Рудько засміявся.
– Вони в мене акробати, – сказав. – Таке вичворяють...
– Голови поскручують, то не так засмієтеся, – сердито сказала Людка.
Але хлопці розбиватися не збиралися. Почали розгойдуватися, тримаючись ногами за гілку, а тоді змахнули тільцями, перекрутилися і скочили на пісок.
– Славні в мене хлопці, – сказав Рудько. – Акробати!
Вона хотіла сказати йому про сороміцькі слова, які пишуть на парканах оці “акробати”; про те, що вони закинули Лілі Капілі в кімнату дохлого кота; про те, що вони б’ють із рогаток пташок і виривають на людських городах цибулю. Про те, що вони сховали Норине плаття, коли та гуляла в бікіні по березі; про те, що вони луплять жаб і кидають камінням у чорногуза, який живе самотою на околиці років із двадцять і ніхто ніколи в нього камінням не кидав (вона не врахувала практики Васі Равлика, бо це було давно); про те, що вони ловлять сорочкою мальків, зав’язавши рукави й коміра, а потім висипають тих мальків на траву, де ті дохнуть. Але всього цього невідь-чому не могла виказати: було їй тихо й затишно на душі. Попри все не відчувала до цього чоловіка й найменшої відрази, хоч, може, й симпатії не було. Коли б не такий він рудий, то, може, й симпатичним їй здався; а як просто він розв’язав таємницю про дві свої жінки. Виявляється, та, котра називалася “племінницею”, – його жінка, а та, котру вулиця визнала за його дружину, була тільки сестрою. Чортзна-що можуть наплутати ці кумасі. Людка знову схаменулася: задумалась, а він дивиться на неї. Кинула оком – обпекло її, захопило, аж дихання заклало.
– Не образитеся, коли скажу славна ви! – мовив він.
– Жінка ваша славна! – спробувала вона огризнутися, але це в неї не вийшло.
– І жінка в мене славна, – згодився Рудько. – Але ви... нє, ви образитеся...
– Ясно, що ображуся, – сказала Людка, ставлячи на бік коробку з картоплею, а другою рукою беручи заступа. – Дивіться ліпше за своїми хлопцями.
Хлопці сиділи на верхівці верби і щосили її розгойдували. Але Рудько не дивився в той бік – не відривав погляду від Людки.
– Щось хотіли сказати ще? – трохи з викликом спитала вона
– Нє, – мовив мирно Рудько. – Хотів лише сказати, що ви славна. Не образив я цим вас?
– На жаль, – сказала Людка й пішла геть, бо раптом відчула, що очі їй починає по-зрадницькому пощипувати.
8
