– Чого пропав? – сказав Вася Равлик. – Той тиждень на першу ходив.
– Чортиця від тебе пішла?
– А чого ти звеш її чортицею? – спитав наївно Вася Равлик.
– А ти що, не знаєш? – по-дурному зареготав Шурка. – Її вже всі в нас перепробували.
– І ти? – Вася Равлик відчув, що його очі стають вузькі.
Шурка кинув на нього поглядом і зразу ж помітив ті його вузькі очі.
– Я нє, – сказав ліниво. – В мене ота мала є. Гаряча, як смола розтоплена.
– Чого ж язиком ляпаєш?
Шурка придивився до Васі уважно.
– Значить, не пішла ще, – сказав. – Це вона тебе, м’ать, і полюбила.
– А вона від інших сама йшла?
– Ну да, – підбив брови Шурка. – Чортиці недовго тримаються.
– То ти хочеш сказать, – ледве стримував дрож у голосі Вася Равлик, – що вона лярва?
– Нє, чого ж? – двигнув плечем Шурка. – Я цього не сказав.
– А чортиця – це що? – спитав навпрямець Вася Равлик, бо й справді наївний у цих справах був.
– А ти ще не розібрав? – спитав Шурка Кукса й дурнувато зареготав. – Вона й досі в тебе?
– Тобі яке діло? – ошкірився Вася Равлик.
– Та ніяке, – знову смикнув плечем Шурка. – Інтересно...
– Що ж тобі інтересно?
– Та нє, Вась, з тубой разгуварувать не можна. Ти зразу кипиш і битися лізеш. А нащо мені з тобою битись, коли ми, так сказать, сусіди. Може, вона комусь була чортиця, а тобі й не чортиця. Моє діло, Вась, сторона. Моя, Вась, хата з краю, я нічого не знаю, – він знову зареготав. – Закурить даси?
Вася дав йому цигарку, з тих дорогих, які зараз купував.
– Хороші сигаретки куриш. А я “Памир” шмалю. Біжу оце до малої. Це така, що на десять мінут опоздай, очі тобі видере, така слабка на передок.
Шурка пихнув задоволено димом з Василевої сигарети й пішов, а Вася Равлик відчув, що в нього тремтять пальці – ніяк не міг прикурити. Але сигаретку він припалив, ковтнув диму, і йому раптом стало спокійно-байдуже.
– Піде й чорт з нею! – сказав уголос і побачив, що на вступі до свого двору стоїть, як скіфська баба, куца Наталка у ситцевому накрохмаленому платті із сумним болем ув очах.
– А Митя мій, – сказала печально і аж безвійними повіками закліпала, – уже поїхав. Забрали мого Митю.
– Нічо, тьоть, – бадьоро сказав Вася Равлик. – Поїхав і приїде. Не навік же забрали!
– Хто зна, – сказала печально Митькова мати. – А може, його в той Афганістан пошлють?
– Туди так зразу не посилають.
– Не кажи, – вже заплакала куца Наталка. – Своїх дітей туди не пошлють, а наших так запруть, що й кісточок не зберемо. Коли б не в Афганістан, чого б це він листа досі не написав?
– Напише, тьоть. Ще тільки тиждень пройшов.
– І за тиждень можуть угробить, їм чужих дітей не шкода!
Митькова мати витягла з кишеньки накрохмаленого плаття так само накрохмаленого носовичка і гучно в нього шморкнула. Вася Равлик поспішив відійти, бо зашкребло на серці – шкода йому стало й Митька Гілляки, і його матері з накрохмаленою хусточкою...
Пригнався додому, Рая все ще спала, хоч сніданок на столику був з’їдений.
– Вставай, – сказав безцеремонно. – Приніс гроші.
Вона перекинулася на спину й розплющилась.
– Купиш нове плаття й білизну, – мовив діловито. – Скільки тобі для цього тра?
– Скільки даси, – вона позіхнула не прикриваючись.
– Я ж не знаю, скільки воно коштує.
Вона вилізла з ліжка з помнутим, несвіжим обличчям, зі слідами помади на вустах, розколошкана, але з юним, бронзоним тілом, потяглась як кішка і знову позіхнула Ліниво взяла сіре плаття зі спинки стільця й неквапно натягла, ховаючи те юне бронзове тіло.
– Сто рублів вистачить? – спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.
– Сто рублів? – викруглила очі Рая. – Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?
– Гаразд, – сказав він, – але обов’язково білизну.
– Вона мені не тра, – сказала неохоче.
– А що тобі тра?
– Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні...
– А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, – сказав він. – Духи купи. І плаття купи.
Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала
– Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.
– Вона не шука мене, – сказала Рая.
– А ти до неї не хочеш навідатися? – спитав обережно.
– Не вкраду я твоїх грошей, – раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.
– А я й не думаю, що вкрадеш, – поспішно сказав. – Хочу, щоб потрібне собі купила.
Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.
– Чого ж не йдеш?
– Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, – сказала.
– Купиш собі помаду, тіні й лак, – згодився він.
– І духи?
– І духи.
Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.
– Мені не треба стільки грошей, – сказала хрипко.
– Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.
Вона понурилася.
– Не принесу, – шепнула.
