– Ти думаєш і Вову поженуть у той Чорнобиль? – спитав Йонта. – Він же тільки на першому курсі училища.
– Все може буть, – сказала Валька. – Поживемо, побачимо.
– Ну, не такі ж вони нелюди, щоб дітей у те пекло гнать?
– Не своїх же пошлють, а чужих, – відказала Валька. – Давай про це не говорить, серце розривається.
Вони замовкли, чути було їхнє дихання.
– Ти слишала, Валь! – сказав Йонта. – Кажуть, твій дівер з Марусьою горшки побив, це правда?
– Він дурний, а вона ще дурніша, – самовпевнено сказала Валька.
– Да, оні в жизні дурачки, – поважно сказав Йонта, і Смерд-молодший тихо заплакав у кущ лободи, в який упирався обличчям безсилий був і немічний, а може, й справді “дурачок”. Рука його стисла шматок бетону, але жбурнути його не мав сили, отож тільки й міг, що помахати, як кінь, головою, а коли його родичі сховались у темряві, знову звівся на чотири і ще повільніше пішов на блідий вогник власної хати: до неї не було далеко, але він тужливо виміряв поглядом ту відстань і навіть сумніватися почав, що той простір таки зможе перейти. Отож, щоб поправити собі настрій, Смерд-молодший замуркав ту ж таки пісню про попа й собаку, але швидко обірвав її – гірко йому стало.
А у верболозах плакали солов’ї, і він уже не запалювався від них любовною тугою, а сів на траві, майже мокрий од роси і знову подивився на оте страшне небо, по якому летіла безвинна й безвідчутна смерть, і на роздутого ще більше місяця, а найбільше в те трикутне всевидюще око, яке продовжувало незмигно дивитися на нього, на бур’яни і на цілий світ.
– Да, – пробурмотів він. – Паскудна штука вийшла... Не нада мені того, не нада...
І він тихесенько завив до того місяця і до всевидющого в ньому ока, і того виття не почув ніхто, хіба оте трикутне око, яке не переставало його жахати. Сльози котилися з майже і осліплих синіх і добрих Смердових очей, бо йому раптом здалося, що нічого вже в світі нема: ні його Марії, ні п’яниць у бур’янах, ні хати його, ні неба, ні смітника, ні солов’їв, ні Йонтн з Валькою, ні куцої Наталки із псом, а є тільки суха, безводна й дика пустеля, є тільки трикутне всевидяче око, і є його туга, якій ні кінця, ні краю, а ця його туга і є криком волаючого у пустелі.
1
Юлька була мала, може, лише на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими, аж випирали вони з одежі, грудьми, а ще до того і з геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закадзюбинка, був маленький (пипочкою) ніс. Сірі вуста майже не виділялися на обличчі, а очка були так само круглі, здивовані, сірі з кущиками брів; голова з ріденьким волоссячком також сірої барви, стягнутим ззаду гумкою. З’явилася вона з одного із сіл неподалік Житомира, прописку здобула, влаштувавшись на якомусь шкідливому заводі; пожила трохи в гуртожитку, а тоді придбала собі на околиці кімнатку, таку маленьку, що в ній уміщувалося тільки ліжко, маленький столик та один стілець. Кімнатка, однак, мала аж два вікна, але без окремого виходу; хазяйка, в якої Юлька купила кімнатку, поки що дозволяла їй ходити через кімнату свою (коли це говорила, то якось так примружила очі, що й сліпий би побачив – це недовго триватиме); Юлька ж була недурна, принаймні втямила, що колишній господині кімнати таки недовго захочеться терпіти таку незручність, але вони були в однаковому становищі: хазяйка хотіла продати, а Юлька купити, отже, справу було залагоджено, Юлька стала власницею кімнатки, а містилася та в будинкові на косогорі, і всього подібних комірчин було в ньому дев’ять, отже, на даху стояло поки що вісім антен, а до кожної кімнатки було прибудовано по незугарному, часом зі сходинками, ґаночку, а всі вони були наліплені на будинка, ніби ластів’ячі гнізда.
– Розживетеся й проб'єте собі хід через вікно, – сказала доброзичливо колишня господиня Юльчиної кімнатки і знову змружила очі – це був майже ультиматум, але й на це Юлька мовчки згодилася, бо чудово знала: їй самою купівлею не обійтися, коли вона хоче жити у своїй хаті, а не в бридкому гуртожитку, тож їй доведеться біля цієї хати повозитися й потратитись, а це була немала проблема, бо Юлька витратила на хату всі гроші, а із зарплатні, що їх діставала на шкідливому заводі, навряд чи що відкладеш.
