«Романи Куліша» — белетризована біографія Пантелеймона Куліша, що ілюструє, як у його епоху розвивалися любовні стосунки. Значна частина описаних тут любовних історій відбувається не у реальному житті, а у фантазіях людей, які активно листуються. Це абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні романи. Це історії захоплень і зречень, поривів і стриманості, палкої пристрасті і німотного мовчання. Героїнею одного із таких романів постає і Марко Вовчок. І саме їй В. Домонтович присвятив окрему, так і не завершену, однак від того не менш цікаву біографію «Мовчуще божество».
УДК 821.161.2’06-31-6
Д 66
ISBN 978-617-7286-56-0
© Оксана Щур, передмова, 2020
© Марина Фудашкіна, обкладинка, 2020
ТОВ «Видавничий Дім “КОМОРА”», 2020
Романи Куліша … 15
Вступні уваги … 17
Розділ І. Літо року 1856 … 33
Розділ II. Леся Милорадовичівна … 77
Розділ III. Марко Вовчок … 128
Розділ IV. Параска Глібова … 175
Розділ V. Ганна Рентель … 211
Мовчуще божество … 231
У травні 1453 року, напередодні падіння Константинополя, безіменний переписувач у перерві між роботою вирушив прогулятися міськими мурами. Турки готувалися до фінального штурму; виглядало, що цього разу їм вдасться. Розпачливу нотатку про побачене переписувач залишив на полях книги… і продовжив копіювати чужий текст. Невідомо, коли обірвалося його життя. Однак його робота вціліла. Анонімна ж нотатка увійшла до історії як втілення того, наскільки праця може бути прихистком від довколишнього жаху, а щоденникове письмо — способом вихлюпнути межові емоції.
Так само драматично з сучасної перспективи виглядають обставини роботи Віктора Петрова і кола його однодумців. Всередині країни постійно відбувається коригування стратегії культури і кожен успіх зрештою починає здаватися лише відтермінуванням неминучого. Учасники мистецьких та наукових кіл гинуть фізично, психологічно ламаються, підпадають під чистки; на еміграції їх чекає боротьба за виживання іншого кшталту. Глобальна ситуація у світі не набагато краща: тривають війни, економічні кризи, а політична карта повсякчас перекроюється. Здається, складно не збожеволіти в таких умовах вже від самого усвідомлення безвиході ситуації і рипіння тонкого льоду під ногами.
Утім, як і кожна епоха, тамтешнє сьогодення для його сучасників виглядало не більш драматичним, ніж нам — наші «цікаві часи», до яких вони не дожили. Наділений і здоровим глуздом, і критичним мисленням, Петров не міг не усвідомлювати реалій, у яких жив, і наслідків кожного зі своїх вчинків. Чи не тому його діяльність (як і діяльність неокласиків і згодом «мурівців» — його найближчого оточення) виглядає як намагання «своє робить» попри те, що довкола тривають війни, голод, економічні кризи, репресії, а самі діячі перебувають під тотальним наглядом? Як археолог та історик Петров розуміє крихкість людського життя, ба навіть цивілізації, але також добре знає, що іноді випадкова нотатка на полях може подолати смерть і стати символом цілої культури.
Стосовно Віктора Платоновича Петрова можна з певністю ствердити: він цілком вдало навчився протистояти мінливим обставинам — і отже, за кожної влади став би тим, ким зрештою і став.
Його було закроєно на вченого.
Народився Віктор Петров 10 (23) жовтня 1894 року у родині священика. Рано втратив матір. Батько малого Віктора вступає до Київської духовної академії, згодом відмовляється прийняти чернецтво через потребу ростити сина. Працює в Одесі, далі — в Холмі. Віктор змінює адреси разом із батьком. Перед Першою світовою війною Платон Петров стає викладачем Київської семінарії, а Віктор вступає до Київського університету на слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету. Тут студіює класичні та європейські мови, а також глибоко цікавиться російською літературою, як класичною, так і сучасним йому модернізмом. У 1918 році після блискучого захисту дипломної роботи Віктора Петрова залишають при університеті як стипендіата. Згодом він мав би обійняти посаду професора російської літератури.
Тимчасом триває війна, постійно змінюється влада, а наслідком української революції стають зміни не лише політичних, але й естетичних векторів інтелігенції. Для академічної філології це означає, що «малоросійське» та «південноросійське» красне письменство із локальної теми перетворюються на історію національної літератури. Сковорода, Шевченко, Пантелеймон Куліш і Леся Українка стають цікавішими, ніж пушкінська плеяда. Віктор Петров, окрім Вищого інституту народної освіти — так тепер називається реформований Імператорський університет святого Володимира, — має ще кілька місць роботи. Він влаштовується до Етнографічної комісії ВУАН, яку згодом очолить, викладає, редагує наукові часописи… У цей же час утворюється коло «неокласиків», ядром якого, крім Віктора Петрова, є Микола Зеров, Освальд Бургардт, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара. Петров тут — прозаїк серед поетів. Наприкінці 1920-х він пише романи «Дівчина з ведмедиком. Неправдоподібні істини» та «Доктор Серафікус» (останній вийде друком аж у 1947 році), а на основі власних історико-літературних напрацювань створює белетризовані біографії.
