— Стій там… яким фахом ти жив до сьогоднішнього вечора?
— Катом.
— Де?
— У Москві, в Бутирці.
— Українець?
— Так і єсть.
— Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довіру Миколи Лигоровича?..
— Учинок?.. Гм… Ніякий. Я у селі Вірливці, на Україні, убив тільки колишнього царського поліцая. Він до революції служив у кінній поліції… І разом з ним убив його жінку і два хлопчики… А дівчинки не встиг… Їй було вісім років, і вона втікла.
— І чи ти про неї потім що–небудь чув?
— Чув, вона по людях ходила і співала «Журавки».
— А це що воно таке за журавка?..
— Пісня така… Та я її знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?
Сталін мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрів його погляду, бо він дивився несамовито нашорошено на Мотузку, ніби зв'язував свою долю з його відповідями. І відвернувся від Лигоровича Сталін так само повільно і з таким рухом шиї, як і повертався. І процідив до Мотузки:
— Прокажи пісню.
І той почав. Спочатку у пісні говорилося про степ і про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні ждуть у гнізді на високім дереві батька й матір. І про те, як прилетів журавель і приніс пташенятам їжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнізда і забрав із собою. І нарешті у пісні говорилося про те, як прилетіла журавка і, нікого не знайшовши, затужила:
Після пісні Сталін крутнув вус правою рукою та й спитався знов:
— А хто ж він тобі був, той поліцай?
— Кум.
— А як же це ти так свого кума?
— Мене Чека викликала в район і сказала, що як я не покажу ніякої революції, то вони виберуть такий час, коли я вночі спатиму, і спалять мене разом з хатою. А я собі й подумав, хоч у мене й було трошки земельки, та все ж я завжди любив читати і Біблію, і Кобзаря, то мені не дорого показати свою революцію. І я й показав.
— Сідай, кате.
Той сів. І Сталін затулив реєстр і, не дивлячись ні на кого, тільки бувши з повернутою головою до зали, відсунув лівою рукою його набік. І потім, ніби щось собі пригадуючи, попрохав:
— Будь ласка, підніміть свої руки вгору всі ті, хто ще не був катом?
І всі й не ворухнулися. Усі ніби ще глибше хотіли увійти хоч би у ту можливість супокою, що дає людині тиша. Ані кашлю, ані зітхання, нічого не виявив з'їзд від цього питання. Тільки ніби рівніші поставали їх спини і понуріші під бровами погляди. І Сталін, не встаючи і так супокійно, неначе констатував, що довбня є довбня, знов ствердив питанням:
— Усі кати?
У відповідь і тепер було тільки непорушне мовчання. І диктатор устав, і заговорив злорадно і з понурою втіхою:
— Так, ви всі кати… І вам немає місця і неможливо, щоб ви його й мали і на цім світі, і як ще хтось вірить у той, то й на тім. Ви кати, ви мерзота і в очах людей старої культури, і в очах тих, які вас тепер проклинають. І вам відступати немає куди, хіба що під кулю у землищі чи під обух у селі… Вам найщасливіший вихід із своєї душі і з вашого становища тільки в обійми холодної смердючої і слизької смерті… А поки ви ще живі, то ще можете інших туди посилати і за це мати можливість ґвалтувати чужих жінок, пити горілку, їсти хліб і спати в теплі… І коли ви ще маєте таке «сьогодні» і таку перспективу майбутнього, то хіба й цього мало?.. Значить, і вам є заробіток і нагорода, бо ж все, що мають ті люди, яких ви уб'єте, буде ваше… Хіба ж не так?
І в залі в цей час почулося коротке зітхання кількох сотень грудей, неначе люди зрозуміли суть справи і те, що вже не буде інших сутей, ні гірших, ні кращих. Та й знов, неначе заворожена страшним видовищем біжуча мить, напружилося в залі мовчання. А Сталін вів своє:
