Рік тому, коли Овсій Брус утік із лікарні, Парцюня зазнав багато турбот, не через те, що там щось із людиною сталося, бо і в катів таке буває. А через те, що він випустив, як він гадав, певну нитку до того, щоб найти золоті гроші. І це його мучило аж до самого того часу, коли вся таємна екзекуція над українськими видатними людьми у самім народі була закінчена. А вже коли він рушив до Москви із справозданням про свій район, то він рішив, що справа із Брусовим золотом пропаща. Але справа із справозданням у його в Москві вийшла так, як говориться у нашій приповідці: «Не так склалося, як ждалося». Його Єжов через тиждень просто витурив на Україну із тією метою, про яку ми вже знаємо. І їхав він із Москви тоді дві доби, і не спав за цей час ні хвилинки, і лаявся, що так поволі повзе, бісової душі, поїзд. Його тіпало майже як у пропасниці: найшвидше приїхати і конче знайти золото, що зібрав за все своє життя старий дурень… Та як? І він надумався заїхати просто до Маздигона і вже аж відти їхати до своїх обов'язків…
І в Маздигона він узнав, що Гапуся сповіщала фершала про Бруса, який умирав у полі, і що і її нігде не знайшли: ні в родичів, ні навіть десь мертвої. І Парцюня тоді ж упевнився, що вона у Києві у молодого Бруса по слову того, що умирав, і за його гроші. І Парцюня там же, у Маздигона, утворив собі план поведінки, як до Гапусі присікатися. Він її не знав у вічі, щоб хоч приблизно можна було догадуватися про таємні можливості її натури. Але певний був, що вона може спробувати і відпекатися від себе: і я не я, і хата не моя. І таке на самім початку могло б ускладнити всю операцію і нашорошити молодого Бруса, і через то можуть ляснути всі його мрії і запобігання. І він змусив фершала за допомогою Паркома написати ось такого листа, якого Гапуся читала і з яким ми уже знайомі, і який дівчину поставив перед чекістом на всю її життєву постать.
Тепер чекіст сидів схвильований і задоволений, що мета опинилася вже в його на мотузку, і тільки треба зараз цей мотузок безнастанно намотувати, не випускаючи з рук кінця, і вже паном ситуації буде він, Парцюня!.. Але Гапуся і жінка Брусова у цім мотузку перед об'єктом його мети все ж були передостанніми вузликами. Значить, найбільші і найтрудніші до розв'язання. І от їх треба ізолювати від Бруса… А для цього він уже зараз по приїзді від Маздигона вивідав усі пружини поетового життя. Він узнав, що після смерті батька Іван Брус став страшно нервово хворий і що всяка згадка про батькову смерть його приводить до плачу, і що якби не його жінка, Олена Щоголова, яка уже працювала повноправним лікарем у Олександрівській лікарні, то він давно б уже умер. Бо він навіть не міг через недугу працювати на посаді. Парцюня узнав, що вона спочатку і Гапусю положила в лікарню для аборту, а після його влаштувала її в цій самій лікарні служити санітаркою. Він узнав, що Іван Брус має собі квартиру на вулиці Леонтовича, число 28, і що квартира складається з однієї кімнати і кухоньки… І що в кімнаті живуть вони обоє, а Гапуся живе у кухоньці, бо приміщень у Києві страшно тяжко знайти.
Для зібрання всіх цих відомостей він відвідав і Спілку письменників, і багато перевірив житлокоопських канцелярій. І був в Олександрівській лікарні на нараді «партячейки».
Вся справа тепер скупчувалася в Гапусі. Треба її перелякати, і вся родина Брусова піде шкереберть. Гапуся у їх житиме і щодня підточуватиме їх становище. Вона зможе бачитися з Парцюнею десь щовечора… І тут він згадав про те, що коли він був у Маздигона, то йому не прийшло і в голову побачити Мадеса. А це треба конче зробити… Бач, Гапуся узяла десять золотих карбованців просто на чолі в коняки!.. Якби це він узнав раніше, то вже давно б спромігся побачити Іванового братуху. Виходить, що треба їхати знов туди, і може, він там, на місці, узнає і не такі ще ознаки і про золото, і про те, де воно пробуває…
І він зачаровано схвильоване отупіння перервав і поглянув на шафу… І зараз же встав і кроком людини, якій страшно дорога кожна хвилина, опинився коло неї і відчинив. У шафі висіла одежа: цивільні костюми і пальто літнє і зимове. А з правого боку, на боковій стінці, на цвясі висіла сіра шинеля, і під нею червонів коміром чорний мундир. Під одежею внизу стояло дві невеличкі і гарні шкіряні валізки жовтої шкіри. Мабуть, десь реквізовані. І він мерщій відчинив одну і витяг з неї пляшку «риковки», що була вже відкубрена. І повернувся з пляшкою до стола і, поклавши її в течку, дбайливо зачинив…
