І, повернувшись у правий бік до вікна, закінчив:
— Че–кі–ст!..
І в цім однім слові були і наказ про пильність, і нагад про щось колишнє, яке зараз зобов'язує чекіста бути жорстоким і неослабним. Під цей вигук Іван Овсійович зблід і витягся, і зробився вищий, і з гарячковим поспіхом прошепотів:
— Оленко, заспокойся і ляж… Благаю тебе…
І Олена Антонівна майже маніакально послухала і лягла, і вкрилася знов по шию. І вже дивилася не то на стелю, не то всередину себе і ніби слухала когось іншого, а не страшного оточення… Парцюня теж сів, повернувши голову наліво, але так, що не міг бачити задніх, заволав:
— Земляк, підійди до мене ближче!..
І Мадес підійшов. Парцюня знов устав і, взявши Мадеса обома руками за плечі, повернув його передом до Івана Бруса та й звелів:
— Ось так і стій…
І тепер уже сівши, перевів свій погляд на Івана Бруса, який тепер не дивився на брата, а заспокоївшись, споглядав того чекіста, що увів брата і тепер стояв коло дверей. Але уважний погляд дуже легко здав би собі справу, що він всім своїм єством почуває кожний нервовий рух зваленої дикою силою своєї дружини. Парцюня це розумів і уїдливим голосом формального вислову почав знов своє:
— Товаришу Мадес Брус, чи ти впізнаєш, хто ото стоїть перед тобою?..
І дерев'яно знебулий голос прогомонів:
— Упізнаю.
— Хто ж він тобі такий?
— Брат.
— Рідний?
— Рідний.
— А скажи отут перед всіма нами, чи то правда, що він щось закопував у батьковій хаті, у тій половині, що через сіни була з тією, де ти жив?..
І Мадес з розпачливою байдужістю пролунав:
— Я не пам'ятаю…
І Парцюня устав, підійшов збоку до Мадеса і, витягти ліворвер з кишені, почав ним бити себе по лівій руці так, як це робить диригент камертоном, і разом з цим дивився на селянина і свої питання у такт ударам ліворвера просто скандував:
— Я тебе… питаю… ти, ідіоте, забудьку ти… куркулячий… Ти знаєш, що таке умерти за Совєцьку власть?.. Ти знаєш, що в Совєцькій власті кожне життя тільки те живе, що правдою своєї сили звалить друге життя так, як ото в лісі одно дерево валяє друге?.. Знаєш ти чи ні? Чи ти знаєш, що ніщо не гине від брехні, а тільки від правди так само, як праведно над нами світить сонце?.. Чи ти знаєш те, що коли я тебе застрелю оцим ліворвером, то ти станеш мертвий від правди, що у ліворвері була куля, а не від брехні, що там її не було?.. І через те ти мусиш сказати отуто тільки правду!..
І став убік трохи ззаді в Мадеса, а той, заморочений і ошелешений, з почервонілим виглядом від переляку і здригаючи правою ногою, і повертаючи до Парцюні голову, вимовив страшно ослабленим голосом:
— Їй–богу, я не пам'ятаю…
— Як не пам'ятаєш?..
І чекіст побачив у очах селянина щось таке, що він не раз бачив у смертників хвилин за п'ять перед розстрілом. І через те його ліворвер знов пішов у кишеню правого боку піджака, а сам він став перед Мадесом, затуливши спиною Івана Овсійовича, і повів своє далі, але вже із співчутливим бренінням у голосі:
— Та ж із того часу пройшло тільки рік… і ти казав про все це Маздигонові… Чого ж ти не хочеш мені нічого казати?.. Це ж було зараз після похорону твоєї матері… Пригадуєш?..
— Пригадую.
Зрадів Мадес. Він від переляку у голові щось був переставив і тепер, неначе маленька дитина, повеселішав, як переставлене упізнав. І Парцюня легко зітхнув і, відвернувшись до свого сидіння, витяг носову хусточку з кишені штанів і втер собі чоло. А потім сів там, де й сидів, і почав допитуватися, удаючи із себе уважнішого і ближчого до людського почуття. Але з кожного речення виступало жало отрути супроти Івана Бруса. Тут він не маскувався:
— Та ти мені, Мадесе, розкажи, як то батько колись щось закопували в хаті… Твій брат, Іван, теж цим дуже цікавиться.
— Та це було на третій чи на четвертий день материного похорону… Приходю я надвечір додому. Аж чую — у повітці реве телиця. А сіни хатні відчинені. Я входю. І чую, щось у батьковій половині одно до другого обзивається. І двері хатні не причинені. От я взяв їх та ширше й розчинив. Та й дивлюся. А батько викопали за столом у кутку ямку та й щось у великій шкатулці у ямку сховали та й почали присипати землею.
— Самі батько чи з братом?
— Самі. Брат стояв тільки та дивився.
— Добре… Почекай, Мадесе… Ти вже стань лицем до мене, а не до брата… А то неначе на прив'язі.
— Та ж ви мені так сказали стояти.
— Та коли то було?.. Значиться, по–твоєму, і брат там був?..
— Був.
— А як вони тебе побачили, то що?..
— Нічого… Я повернувся та й пішов до телиці.
— Ну, а на другий день як воно було?
— А на другий день батько з Іваном поїхали на станцію, а я був дома і подивився, що ж вони ховали. І геть вигріб ямку, але там уже нічого не було.
— Забрали?..
— І я так думаю, що забрали.
— І що ж, по–твоєму, було в тій шкатулці — ліки чи гроші?..
І аж тепер Мадес прояснився до свідомого зацікавлення справою та й відказав:
— Де там ліки! Батько ж лікували, і люди ж якось дякували. А тратити батькові не було навіщо, бо вони у людей могли досхочу і випити, і закусити. І грошенята, які припасалися, треба ж було тримати десь у спряту… От вони й закопували…
