— Так, це зрозуміле бажання. Але не вийде. Ніхто не може переміститися назад у межах власного життя. Ти можеш потрапити щонайпізніше у день свого народження.
— Ох… — Оце шкода. Тому що я уявила собі, як я потрапляю в часи моєї початкової школи, а саме в той день, коли хлопчик на ім'я Ґреґорі Форбс обізвав мене на шкільному подвір'ї «бридкою жабою» і чотири рази копнув у гомілку. Я б з'явилася там як супервумен — і Ґреґорі Форбс ні до якої маленької дівчинки ніколи б і пальцем не торкнувся, я була в цьому впевнена.
— Знову твоя черга, — сказав містер Джордж.
— У тому місці, де Шарлотта зникла б, я повинна була намалювати крейдочкою хрест. Навіщо це треба?
Містер Джордж відмахнувся.
— Забудь цю нісенітницю. Твоя тітка Ґленда наполягала на тому, що ми повинні за цим місцем спостерігати. Нам треба було послати туди Ґідеона, а варта чекала б Шарлотту і захищала її, поки вона не повернеться назад.
— Так, але ж не відомо, в який час вона переміститься. Вартові можуть пильнувати це місце десятиліттями!
— Саме так, — зітхнув містер Джордж. — Саме так. Тепер знову моя черга. Ти пам'ятаєш свого дідуся?
— Звичайно. Мені було десять років, коли він помер. Він був зовсім інший, ніж леді Аріста, веселий і ні крихти не суворий. Він увесь час розповідав моєму братові й мені страшні казки. Ви його теж знали?
— Аякже! Він був моїм учителем і найкращим другом. — Містер Джордж задумливо дивився на вогонь.
— Хто цей маленький хлопчик? — запитала я.
— Який маленький хлопчик?
— Маленький хлопчик, який чіплявся за піджак доктора Вайта.
— Що? — Містер Джордж відвів погляд від каміна і здивовано втупився на мене.
Невже недочув?
— Маленький білявий хлопчик, років десь семи. Він стояв поруч із доктором Вайтом, — сказала я підкреслено повільно.
— Та не було там ніякого хлопчика! — відказав містер Джордж. — Ти що, смієшся з мене?
— Ні, — кинула я. Я зрозуміла,
— Маленький білявий хлопчик, кажеш? Років семи?
— Забудьте, — я вдала, буцімто гостро цікавлюся книгами на полиці за моєю спиною.
Містер Джордж замовк, але я відчувала його пильний погляд.
— Зараз моя черга, — сказав він нарешті.
— Це дурна гра. Може, зіграємо в шахи? — На столі лежала шахівниця. Але містер Джордж не дав збити себе з пантелику.
— Ти іноді бачиш речі, яких не бачать інші?
— Маленькі хлопчики — це не речі, — зауважила я. — Але… так, я іноді бачу речі, які не бачать інші. — Я й сама не знала, чому я йому це сказала.
З якоїсь незрозумілої причини мої слова його потішили.
— Дивно, їй-бо, дивно! З якого часу в тебе цей дар?
— У мене він був завжди.
— Неймовірно! — Містер Джордж озирнувся. — Скажи мені, хто тут є, крім нас, — сидить і дослухається?
— Ми тут самі. — Я майже засміялася, побачивши розчароване обличчя містера Джорджа.
— Ох, а я міг присягнутися, що привидів у цих стінах, як сарани. Особливо в цій кімнаті. — Він випив ковток чаю. — Може, ти хочеш кексів? З апельсиновою начинкою?
— Так, залюбки. — Не знаю, можливо, через те, що він згадав кекси, але в животі в мене знову з'явилося неприємне відчуття. Я затамувала подих.
Містер Джордж підвівся і заходився порпатися у шафовій шухляді. У животі закрутилося ще дужче. Містер Джордж здивується, якщо він обернеться й побачить, що я зникла. Може, краще його попередити. А що, коли в нього слабке серце…
— Містере Джордж?
— Зараз твоя черга, Ґвендолін. — Він любовно розклав кекси на тарілці, майже як містер Бернард. — І я впевнений, що знаю відповідь на твоє наступне питання.
Я прислухалася до себе. Запаморочення трохи відступило. Окей, фальшива тривога.
— Припустімо, що я перескочу в той час, коли цієї будівлі не було і близько. Тоді я опинюся під землею і задихнуся?
— Ох! А я думав, що ти запитаєш про маленького ясноволосого хлопчика. Ну гаразд, отже, виходячи з усього, що ми знаємо, ще ніхто не заходив у минуле далі ніж на 500 років. І в хронографі для Рубіна, тобто для тебе, найраніша дата, яку можна виставити, — це 1560 рік. Рік народження першого з мандрівників у часі, Ланселота де Віллерза. Ми часто за цим шкодували. Так багато цікавих років випало з дослідження… Ось, бери. Це мої улюблені кекси.
Я потягнулася по кекс, але тарілка щезла з-перед моїх очей, а з-під п'ятої точки зник диван.
Я приземлилася на холодну кам'яну підлогу з кексом у руці. У всякому разі, на дотик це був кекс: навколо стояла непроникна тьма. Я мала б заціпеніти від страху, але як не дивно, зовсім не злякалася. Можливо, мене заспокоїли слова містера Джорджа, а може, я вже просто до цього звикла. Відкусивши шматок кексу (ох і смакота!), я намацала ліхтарик і зняла його з шиї.
