Давид сидів зігнутий і за кожним шерехом в коридорі здригав. Чекав виклику. Він був, як натягнута струна, й вібрував від кожного стуку, від кожного грюку за дверима.
По якомусь часі, як в камері вже про його справу забули, Давид тихо підійшов до Андрія й сів поруч. Сидів і дивився великими, зволоженими очима й чекав, нічого не кажучи. Він чекав, чи не скаже чогось Андрій. Що він порадить? Що він порадить? Нареші Давид зітхнув, подивився Андрієві в очі з глибокою довірою й з признанням його авторитету й ледве чутно прошепотів:
— Що мені робити?!.
Ну що Андрій може цьому юнакові відповісти? Андрій помовчав роздумливо, подивився на Давидові набряклі плечі, на правильні, витончені риси обличчя й звернув увагу на круто заломлені брови — о, цього раніше Андрій не помічав! Давидові брови можуть так круто заламуватись!
Ви маєте матір, Давиде?
— Так.
— І кохану?
— Так.
— І любите їх? І вони люблять вас?
— Так.
Павза.
— Давиде! В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз, або вмерти двічі. Вмерти раз, це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим… Вмерти двічі — це вмерти безповоротно морально ставши підлим трусом і нікчемою, і до того ж вмерти й фізично, але як! Можливість вижити в таборах — це байка. До того ж… вижити морально мертвому!.. Ви пам’ятаєте легенду про Юду, Давиде?! І ви пам’ятаєте легенду про осику?..
Давидові очі замерехтіли сльозами. Він довго дививсяі Андрієві в лице, потім стиснув мовчки Андрієві пальці і пішов на своє місце. Там сидів тихо, поклавши голову на коліна…
Давида почали водити на допити щодня. Камера обмотувала йому побиті плечі рушниками, а поверх одягала сорочку, перед тим як іти, щоб не так було боляче терпіти. І так само йому обмотували стегна. Хитрили. Але слідчий все те здирав і арештантське милосердя пропадало марно. А може, й не пропадало?.. В кожнім разі Давид в чомусь черпав з душевну силу терпіти тяжкий іспит стоїчно. Андрій сам здивувався, на що здібен цей тихий юнак.
Їх забирали — Андрія й Давида — майже одноразово, і вони ходили на допити, як то кажуть, «на пару», хоч ходили до різних слідчих.
Одного ранку, після типової ночі, їх привели разом назад до камери. Андрія привели попід руки, а Давида принесли на брезенті, побитого, непритомного. Принесли в камеру, поклали біля дверей і пішли. Охріменко, як кожного в таких випадках, переніс Давида на місце.
Давид лежав без пам’яті перед очима цілої камери й дрібно тремтів, а доктор Литвинов скорбно ходив біля нього, змочував чоло водою, голубив тремтячою батьківською рукою його тіло… Юнак помалу приходив до пам’яті.
А прийшовши до пам’яті, Давид схопився злякано й сів. Озирнувся по камері, минаючи Литвинова… Потім швидко підповз на руках до Андрія, уткнув лице в його коліна й тяжко заридав…
Камера опустила голови. А з Петровським сталося щось неймовірне. Петровський не витримав — він весь затрясся, лице зморщилось, в нестямі він підніс свої старечі, тремтливі руки вгору й несамовито закричав:
— Господи!!! Господи!!! Хай… Хай… О–о!!. Він не міг вимовити чогось страшного, що видиралося з його горла.
Глянувши крізь паволоку туману на нього, на піднесені страшно руки, мов крила, Андрій знову згадав свою матір і ті її очі безтямні, і видалося йому, що щось валиться з грохотом. Андрієві підкотився клубок до горла — шкода стало безмежної людської віри, шкода цього прекрасного й так нагло розтрощеного старця, й він, зітхнувши, промовив:
— Це треба, отче!..
Бунчук повернувся з «брехалівки» і розповідав «анекдот»… Анекдот, що їх творила тут, в цих мурах, сама дійсність.
Хоча цей Бунчук сам був суцільним анекдотом з його всією справою. Здоровий, ставний красень, «вождь» всіх фізкультурників, бо директор Республіканського інституту фізкультури, він не витримав уже «малого конвейєра» й залізної логіки умовлянь слідчого і, як відомо, підписав дивовижний протокол після перших кількох екзекуцій. Головне ж, підписав тому, що він — член партії, і його легко переконали, що «так треба для країни й партії». Гаразд, він дисциплінований член партії! Він підписав «щиросердні зізнання», що, згідно з обвинуваченням, «дійсно» був організатором повстанської й терористичної організації; складеної з фізкультурників (і то в республіканському масштабі!) і мав на фізкультурному параді в Києві убити секретаря ЦК КП(б)У — Косіора. Убивство мало статися в спосіб кинення великого букета квітів на трибуну, а в квітах мала бути бомба! В провід цієї організації Бунчук завербував усіх викладачів, професорів і інструкторів свого інституту. Власне, «завербував» слідчий, а Бунчук тільки підписав, що це іменно так було, переконаний залізною палкою й аргументами про «вірність країні й партії». Потім Бунчук чекав трибуналу.
