Весняний вечір стоїть над глибоким яром, зарослим чагарником по краях і всюди. Повітря напоєне запахом легенького диму, що його доносить звідкілясь вітерець, запахом бруньок, що починають вкривати дерева, запахом талого снігу. Одинокі латки того снігу сивіють в присмерку, зберігшись десь в гущавині, й чути, як вони дотають, як тоненько дзюрчить вода з–під них, стікаючи вниз, до дна, де булькотить цілий потічок… Проти вечірнього неба, де тіль–тіль погоріла зоря й небо взялося легеньким буланим кольором, швидко темніючи під навалою темряви, посновано мереживо гілок і гілочок, вершин дерев і ліщини… Ось чути легеньке хоркання: закоханий вальдшнеп летить через яр упоперек, звиваючись, мов кажан, на жовтуватому тлі, в павутинні гілочок.
Людину шарпає інстинкт прапращурів — «Летить!», — але вона стоїть і думає, чи стрелити їй цього закоханого дурника, чи порушити їй вечірню Цю елегію, чи наробити вогню й рейваху… Вальдшнеп тим часом щезає десь в присмерку, викликаючи самицю млосним хорканням, і людина стоїть, посміхаючись… «Проґавив». Але чекай ще… Стій і чекай… І слухай… Ось слухай!
Земля дихає й млосно зітхає. Вона безпам’ятна, безмежно закохана, замріяна. Десь ростуть, пробиваючись переможно з землі, трави, десь оживають коріння, десь в муках народження лопаються бруньки й мліють гілочки — перше листячко вибивається на світ і вже дише, і щось по землі біжить, шарудить по торішньому листу, шаліє в тій самій екстазі — екстазі кохання, життя і цвітіння… І приспівує всьому струмок…
Андрій стоїть, і слухає й дивиться на цитринову смужку, що все темніє, стає синьо–зеленою, сіро–синьою, темною… То надходить ніч. Вгорі щось літає, вібрує крилами, по чагарникові йде шепіт (либонь, глузливий!), дзвенить і булькотить струмочок — весна сховала все од людського зору, закрила темним запиналом, — то є тайна, велика тайна. Нехай…
Вибравшись над яр, людина йде навпростець. Можна йти дорогою, але вона іде навпростець, по озимині, по латках снігу в глибоких борознах., по розкислих ріллях, їй приємно загрузати в глевку чорноземлю, хлюпати по калюжках, плутатись по старих бур’янищах, йдучи без дороги й без компаса, перетинати ниви, вибалки, струмки й доріжки навскоси, йти по прямій (а може, й зовсім по кривій, бо немає жодного орієнтира, та й не треба)… Вийшовши нарешті до бору, вона зупиняється, підіймає рушницю вгору й стріляє, — слухає, як біжать луни в «довгої лози» через бір, через луки, ген десь до далеких вбогих хуторів… Луни замовкають, а вона стоїть і слухає нічний весняний гомін — гусяче далеке ґелґотання в невидимому небі, свист качок над озерами — селезні січуть крилами повітря, немов на скрипки грають, ганяючись за самочками, — гомін куликів–турухтанів на бережках (Андрій навіть уявляє, як вони там прудко бігають по грязючці), крик чаплі, далекий дзявк лисиці в бору… І крик заблуканого лебедя на озері та голосні удари крил лебединих об воду… Може, пристав і тепер кличе друзів, покинений…
Незабутні вечори мандрів на тяги вальдшнепині!..
Чудесні й дні блукань по степових озерах… Сліпуче синє небо серпневе — аж у віччю боляче! — вигнулося мерехтливою банею над гарячого землею. Степи обложені військом полукіпків… Ні, степи нагадують велетенську пасіку, заставлену безліччю вуликів, а в повітрі, замість роїв бджолиних, кружляють смерчами зграї шпаків… Де–не–де ще стоять вівса, ліловіють гречки, стоять щітками дозрівають — соняшники й соковито зеленіють бурякові плантації, здалеку вкриті сивизною марева… Степові озера лежать, як люстра, обрамлені осокою, віддзеркалюють небо й одиноку хмаринку в нім, і лет чайки, й білі груді ластівок, що шугають низько над водою, ловлячи комах. На одній нозі стоїть чапля й дивиться в воду нерухомо. По берегах метушаться кулички. На брідку стоять корови й телята, ліниво ремиґаючи й одбиваючись від мошкари, від докучливих ґедзів і мух. Пастушки грають в ножика або плетуть шаблі з ситнягу… Як гарно босоніж зайти в воду й немалу брести помежи осоками, помежи ситнягами, спочивати на купках і знову брести. Іноді раптом виполохувати качку, стинатися перелякано, коли вона з шумом і криком вилітає з–під ніг, а потім дивитися, як вона, ще більше перелякана, летить, несамовито махаючи крилами в сліпучий синяві, щезає, утікає десь на інші озера… Іноді стріляти й не жаліти, що шріт летить десь, грець його знає куди, минаючи ціль… Ні, він зовсім не минає цілі — він летить зі свистом у сліпучу синяву, саме туди, куди йому й треба летіти, щоб потім впасти на землю й лежати або пірнути в прозору воду і зануритися в мул… Так од озера до озера, од озера до озера, поки не опанує втома. Тоді лягти горічерева на пагорку й дивитися в небо або підставити обличчя під сонце, заплющити очі й так лежати…
