Наглядач старався чим міг догодити 49–й камері — і чемною усмішкою, і зайвою пайкою хліба, й зайвим літром чаю, й довшою «оправкою». Словом, 49 камера користалася з деяких благ, обернувши отак наглядача в «християнську віру». Краснояружський уже почав розробляти план, як би їм обернути в «християнську віру» всіх наглядачів і всю адміністрацію, маючи наочний приклад користі від такоґо обернення. Але «обернений» наглядач одного дня щез з коридора… Скоро стало відомо, що він перевівся в інший коридор і є лютим цербером. Таким чином Андрій дістав ще одно, на цей раз зовсім інше й несподіване підтвердження, що «вербовка» не тільки здібна обертати хама в янгола, а й навпаки — обертати янгола, в хама. Та ж таки сама «вербовка». Бо ж симпатичний наглядач перевівся в інший коридор і там знову став цербером тільки тому, що боявся тут влипнути в халепу за зв’язок з арештантами, за чемне до них ставлення та давання махорки, й сісти разом з ними, — цебто «завербуватися».
Краснояружський радив наказати цербера в той спосіб, що донести начальству про недавній випадок. І з мотивів етичних і з мотивів доцільності. Але Андрій запротестував. Суть бо не в цім цербері, адже він міг бути такою гарною людиною. Суть в іншому, і те «інше» є причиною, що кого б не призначили на місце того цербера, він все буде таким самим хамом. Там не може бути чемних і гарних людей, де неподільно панує жах і проклята «вербовка».
На додаток до всіх бід і нещасть, до камери 49–ї вкинулася ще одна халепа.
Як не пильнували в’язні за гігієною, як не дбали вони за свою шкіру, миючись по тричі на день, все–таки їх напали якісь паскудні чиряки. То й не чиряки були, то якісь химерні болячки. Вони почали з’являтися на кожному в’язневі по одному, по два, по три, по чотири, нагадуючи чиряки з гнійним стрижнем посередині. Вони не боліли, лише погано заживали, ятрились, і число їх з кожним днем прогресивно збільшувалося, доходячи вже на деяких особах до десяти, до п’ятнадцяти. А потім число їх почало доходити до п’ятдесяти, а то й до ста штук на деяких. Рекорд же встановив охотінспектор Іванов — на ньому число болячок за короткий час почало доходити до 200 — до двохсот!! — штук. Камера мала жалюгідний вигляд — всі її тридцять мешканців нагадували прокажених, що гнили живцем. І на диво — Андрій був винятком, він не мав жодної болячки на собі, шкіра його була чиста, не пошкоджена. З цього всі зробили висновок, що ці болячки не заразні і що вони не від інфекції, а від розладу обміну речовин в організмі. Андрій найсвіжіший і тому стійкий. Почалась боротьба з лихом… Гай–гай, це страшенно відносне поняття «почалася боротьба». Почалися… власне, заяви з цього приводу черговим, але безрезультатно. Очевидно, вся тюремна адміністрація вважала це в порядку речей, як реальне здійснення обіцянок слідчих «погноїти живцем», і не мала наміру втручатися.
Люди мучилися. І не так фізично, як мучилися морально — вони гнили живцем і нічим тому не могли запобігти. Та й фізично то все–таки була велика мука — прилипати гнійними болячками до підлоги. Найбільша ж мука була сидіти в жахливій тісноті й прилипати своїми болячками до болячок сусідових. А були ж вони як–не–як, люди інтелігентні, що так любили Флобера й естетику. І не можна розминутися. Найтрагічніше було з Івановим… На охотінспектора напала та погань, мовби за спеціальними вказівками слідчого. Як він мучився!.. Вкритий болячками з маківки до п’ят, бідолашний Іванов не міг ані сидіти, ані лежати. Кінець–кінцем хтось–таки втрутився в справу, злякався, мабуть, що люди справді догниють і ні на кому буде слідчим вести слідство.
