Ні, цей «Чорний ворон» страшніший і славніший за всі попередні. Напевно, після цієї пригоди всі машини харківського «ЦЕРАБКООПУ» буде перемальовано в інший колір, бо люди не їстимуть хліба й розбігатимуться з хлібних черг при наближенні такого от чуда. Та й ще на тому не скінчиться. Страх у людей буде тепер такий великий, що поява кожної, навіть найневиннішої, аби тільки критої, машини змушуватиме здригатися; бо в ній підозрюватимуть замаскованого, засекреченого «Чорного ворона». От, брат, епоха! І от, брат, який той «Чорний ворон»!
Ця моторошна пісня набере тепер зовсім іншого змісту, коли її співатимуть десь бурлаки на Основі або на Москалівці та все думатимуть не про якихось там «сім повішених» Л. Андрєєва, якого вони ніколи не читали, а про машину «ЦЕРАБКООП» та про її ще не повішений вантаж.
Чорний ворон, чорний ворон…
«Чорний ворон» під маркою «ЦЕРАБКООПУ» зупинився на Холодній горі, на внутрішньому дворі знаменитої колись каторжної царської тюрми. Тут уже не було юрби вільних роззяв, бо це царство неподільного панування «органів революційної законності» Одначе безпритульники й тут були. Саме проходила колона так званих «неповнолітніх правопорушників», повертаючись з прогулянки, як розвантажували машину Тут машина теж підійшла щільно до якоїсь брами, але не на стільки щільно, як там, на площі, бо тут не було чужих, тут були всі «свої». Неповнолітні обступили машину, й ніхто їх не проганяв. «Вихователі», правда, покрикували на свою юну гвардію, але їх ніхто не боявся зовсім. Хлопці презирливо осаджували своїх «опікунів» і товпилися двома шпалерами, мовби це вони приймали вантаж. Вони дивилися на зарослих, неголених «політичних» з надзвичайною цікавістю, і… з ворожістю. Так–так, з ворожістю. Це ж «вороги народу». А їх всіх навчили, що біда вся у світі, що жити так погано, що і в тюрмі вони сидять саме через отих страшних «ворогів народу», різних троцькістів, бухарінців, петлюрівців, фашистів тощо, тощо. Хлоп’ята дивилися з–під лоба, понуро, а перед ними проходила черідка дорослих, старших людей, і хлопці, напевно, боялися, чи не кинуться на них ці легендарні «вороги народу» та й почнуть душити. Але «вороги» не кидалися, а зникали по одному в залізній брамці. Неповнолітні кримінальники дивилися й подавали понуро репліки один до одного.
— Це троцькіст…
— Бухарінець…
— Фашист…
Постать Охріменка викликала певний пієтет.
— О, гад, гля!.. Оце, видно, дядя!.. Ого–го! В уяві спостерігачів Охріменко не підходив під жодну відому їм категорію. Дуже вже він їм заімпонував своїм виглядом.
— Це Кармалюк! Накажи мене бог! — нарешті вирішив котрийсь. І, напевно, кожен з них хотів би бути таким страшним велетнем.
— Дядя! — смикнув котрийсь Андрія за полу. — Ти шпійон?
Андрій посміхнувся й машинально погладив кирпате хлоп’я по голові і то так несподівано, що той не встиг відсторонитися, лиш втягнув голову перелякано. А Андрій промовив крізь лагідну посмішку:
— Ні, козаче, не шпійон.
Увіходячи в браму, озирнувся — хлоп’я не могло прийти до пам’яті: подумати тільки — такий страшнючий фашист не тільки не звернув йому в’язів, а приголубив та ще й так сумно відповів, як приятель до приятеля. З тим розгубленим поглядом у віччю Андрій зник за брамою слідом за всіма, поніс його до тюремної канцелярії.
Їх обігнав якийсь в’юнкий шелихвіст в уніформі, в єжовськім кашкеті, в галіфе, при пістолі й з паперами в руці — він виліз із кабінки машини, супроводивши її, як виявляється. Рудий, чисто виголений, з білим ковнірцем, блискучий весь, він пішов за перегородку до чергового, що сидів за столом, а в’язні стовпилися по цей бік перегородки.
— Приймай людішек!.. Людішек привіз!.. — вимахував шелихвіст паперами весело. Так, ніби здавав худобу чи крам.
Цю формулу Андрій чув уперше, і йому неприємно різнула вона вухо. Він знав добре історію «государства російського» і знав добре, хто й коли називав людей «людішками». Це формула часів Івана Грозного з його опричниною.
Бач! Володарі йдуть в історію! Змикають порваний її ланцюг. Цим словом «людішкі» змикається дві епохи. І робиться це свідомо, бравурно, цинічно.
Блискучий опричник, закурюючи цигарку з срібного портсигара, перечислив «людішек», як овець, перевірив за списком і здав. Ця процедура тривала коротко. Здавши ж і діставши розписку, блискучий опричник навіть не глянув ні на кого, посвистуючи, геть вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому мулько під понурими поглядами «людішек» і що він квапиться від тих поглядів швидше зникнути.
Поробивши всі формальності, черговий викликав тюремну варту й їх забрано з канцелярії й десь поведено.
«Хто не був — той буде, хто був, той не забуде». Це Андрій прочитав на якійсь стіні, коли їх ведено різними закамарками та переходами. І ще прочитав безліч інших написів, позначених безсмертним і злобним шибеничним гумором, як–от:
«Єжов не Ягода, весь народ став врагом народа!..»
Або старе, збите, але тут чомусь свіже й вражаюче:
