Джулія подивилась схилом угору, де метелики кружляли довкола дикої моркви та квітучого горошку. Вона намагалася намалювати уявний образ свого подвір’я, яким воно колись мало б стати. Відкрите поле на схилі, що збігає до струмочка в затінку дерев, де пасуться вівці, блукаючи в траві. Місце, де будуть самі тварини. Місце, де про могилу не залишиться і згадки.
Вікі з огидою поглянула на кістки.
— Це — одне тіло?
— Повний скелет, — сказала Петрі, — вона була похована доволі глибоко, щоб зберепися від падальників. Ґрунт на цьому схилі доволі сухий. До того ж, судячи із залишків, вона була загорнута в шкіру якоїсь тварини, а вилуговування танінів сприяє консервуванню.
— Вона?
— Так, — Петрі подивилася знизу вгору прискіпливим поглядом блакитних очей, які мружилися від сонця, — це жінка. Судячи зі стану зубів та хребта, вона була доволі молодою, вірогідно, років тридцять п’ять. Загалом у непоганій формі, — Петрі подивилась на Джулію, — за винятком тріщини, яку ви зробили своїм совочком.
Джулія почервоніла:
— Я вважала череп каменем.
— Це не проблема. Зовсім не важко відрізнити старі та нові переломи. Дивіться, — Петрі знову сіла навпочіпки і взяла череп, — тріщина, яку ви зробили ось тут, не потемніла. Але бачите тріщину ось тут, на тім’яній кістці? І ось ще одна, на виличній кістці, під щокою. Ці поверхні коричневі, вони потемніли від довгого перебування в землі. Це каже про те, що це преморбідні переломи, а не ушкодження від розкопок.
— «Преморбідні»? — Джулія подивилася на неї, — ви сказали...
— Ці пошкодження майже завжди призводять до смерті. Я вважаю, що це вбивство.
Уночі Джулія не могла заснути, слухала скрипіння старих половиць і мишачий шурхіт у стінах. Який старий був цей будинок, а могила — ще старіша. Коли люди ще тільки збивали докупи ці балки та соснову підлогу, лише за кілька десятків метрів від них труп невідомої жінки вже розкладався в землі. Чи знали вони про це, коли починали будівництво на цьому місці? Чи мала могила якийсь надгробок?
Джулія відкинула ковдру і лежала спітніла на матраці. Навіть з обома відчиненими вікнами у спальні відчувалась задуха. не було навіть легенького протягу, що міг би протидіяти спеці. Світляк спалахував і зникав у темряві над нею, самотній вогник кружляв кімнатою, шукаючи шлях до втечі.
Джулія сіла на ліжку й увімкнула лампу. Магічні іскри над її головою перетворилися на звичайного коричневого жука, що літав попід стелею. Вона замислилась, як зловити його, не вбивши. Думала, що навіть заради вирішення долі однієї-єдиної комахи варто було докласти зусиль.
Задзвонив телефон. Одинадцята тридцять, це могла телефонувати лише одна людина.
— Сподіваюсь, я тебе не розбудила, — сказала Вікі, — я щойно повернулася додому після однієї з тих нескінченних вечерь.
— Я все одно не могла заснути через спеку.
— Джуліє, є одна річ, про яку я хотіла тобі розповісти, коли була в тебе. Але через усіх тих людей навкруги не мала слушної нагоди.
— Більше жодних порад стосовно цього будинку, добре?
— Йдеться не про будинок, а про Річарда. Мені неприємно про це казати, але якби я була на твоєму місці, то воліла б це знати. Я б не хотіла, щоб ти дізналася про це від сторонньої людини.
— Дізналася про що?
— Річард одружується.
Джулія стисла слухавку так сильно, що в неї заклякли пальці. У довгій тиші вона почула відлуння серцебиття у своєму вусі.
— То ти не знала.
Джулія прошепотіла:
— Ні.
— Який же він шматок лайна! — пробурмотіла Вікі з такою гіркотою в голосі, якої б стало їм обом, — він вирішив це більше місяця тому, як мені відомо. Особу звуть Тіфані, з однією «ф». Маю на увазі її манірність, розумієш? Не маю жодної поваги до чоловіків, які одружуються з усілякими там Тіфані.
— Я не розумію, як це могло статися так швидко.
— О, моя мила, невже це так складно? Він крутив з нею, коли ви ще були одружені. Чи не він став раптово приходити додому пізніше? І кожного разу це було через його роботу. Я здогадувалася про це. Мені просто бракувало сміливості щось тобі сказати.
Джулія важко ковтнула слину.
— Я не хочу зараз про це говорити.
— А мала б здогадатися. Чоловік ніколи не просить розлучення зненацька.
— Добраніч, Вікі!
— Чекай— чекай, з тобою все гаразд?
— Я просто не хочу розмовляти, — Джулія поклала слухавку.
Довгий час вона сиділа нерухомо. Світляк усе ще кружляв над її головою в марних спробах знайти вихід зі своєї в’язниці. Урешті-решт він мав знесилитися. Потрапивши у пастку, де не було їжі та води, він би помер у цій кімнаті.
Коли світляк підлетів ближче, Джулія впіймала його руками. Обережно тримаючи комаху в жмені, вона босоніж пішла до кухні й відчинила задні двері. Вийшла на ґанок і випустила світляка. Він здійнявся в повітря, його світло не мерехтіло у темряві, єдиною метою комахи була втеча.
Чи розумів світляк, що вона врятувала йому життя? Ця дрібниця мала для неї значення.
