Тоді суфет поклав свою руку в руку кожному з десятьох варварів, стискаючи їх великі пальці; потім він витер руку своїм одягом, бо їхня липка шкіра була така шорстка й водночас м'яка та засмальцьована, аж від дотику свербіла долоня, а з огиди брав дрож. Нарешті він сказав:
- Отже, всі ви ватажки над варварами і за них присягаєте?
- Так! — відповіли вони.
Щиросердо, без ніякого примусу, з наміром сповнити свої обіцянки?
Вони запевнили, що вернуться до війська, щоб виконати його вимогу.
—Гаразд,— сказав суфет, — згідно з угодою, укладе ною між мною, Баркою, та вами, посланцями від найманців, я обираю вас, і ви зостанетесь тут!
Спендій, зомлівши, впав на мату. Варвари, неначе сахаючись його, збилися докупи; не чути було жодного слова, жодної скарги.
Найманці, що виглядали своїх посланців, так і не дочекавшися, вирішили, що вони їх зрадили. Певна річ, вони перекинулись до суфета.
Почекали ще два дні; а тоді, на третій день вранці, наважилися. За допомогою мотуззя, списів, стріл та подертих полотнищ, сплетених на зразок драбини, вони повидряпувалися на скелю, і, покинувши найслабших, — десь близько трьох тисяч вояків,— подалися шукати туніської армії, щоб приєднатися до неї.
Вгорі над ущелиною стелилася площина, поросла кущами; варвари об'їли їх до бруньки. Потім натрапили на поле, де росли боби; все те вмить зникло, немовби там хмарою пройшла сарана. Години за три вони прийшли на друге плоскогір'я, оперезане зеленими горбами.
Поміж хвилястим пасмом отих пагорків, на певній відстані один від одного, мерехтіли сріблястим блиском якісь снопи; під ними — як те невиразно помітили засліплені сонцем варвари — маячіло, немов підпори, чорне громаддя. Снопи спиналися, ніби виростаючи. То були списи на баштах грізно озброєних слонів.
Окрім рогатин на їхніх нагрудних пасах, шпичаків на іклах, мідних пластинок, що вкривали боки, та кинджалів, прилаштованих до наколінників, на хоботах їхніх були ще ремінні кільця, з яких стирчали великі ножі; вийшовши всі разом з глибини долини, вони насувалися з обох боків рівнобіжними лавами.
Невимовний жах морозом пройняв варварів. Вони на віть не пробували тікати. їх уже оточили.
Слони вганялися в це людське скопище, нагрудні рогатини шматували людей, шпичаки на іклах перевертали їх, мов лемеші плугів; вони тяли, краяли, рубали озброєними хоботами; башти, повні запальних стріл, скидалися на рухомі вулкани; тільки й видно було, що величезну купу, серед якої людські тіла рябіли білими плямами, мідна зброя — сірими бляхами, а кров — червоними струмками; страшні тварини, пробиваючись крізь оте місиво, смугували його чорними борознами. Найлютішого слона поганяв якийсь нумідієць у вінку з пір'я. Він кидав дротики навдивовижу швидко і за кожним присвистував протягло й пронизливо; під час різанини величезні, слухняні, мов пси, тварини скоса поглядали в його бік.
Коло, що займали слони, мало-помалу вужчало; знесилені варвари не опиралися; незабаром тварини були посередині луки. їм ставало вже тісно; збиваючись докупи, вони схоплювалися на диби й стикалися іклами. Раптом Нар-Гавас угамував їх, і, повернувши назад, слони риссю пустилися до пагорків.
Тим часом дві найманські синтагми, що втекли праворуч і принишкли в невеличкій западині, покидали зброю, обернулися до пунійських наметів і, впавши навколішки, підняли руки, благаючи помилування.
їм пов'язали руки й ноги; тоді поклали рядами на землю і повернули слонів.
Груди тріщали, неначе розламувані скрині. Кожен слон щокроку чавив двох людей; велетенські ноги грузли в тілах, а стегна рухались так, що здавалося, ніби слони кульгають. Вони простували далі й далі, доки не дійшли до кінця.
Долина завмерла знову. Запала ніч. Гамількар утішався видовищем своєї помсти; аж раптом здригнувся.
Він побачив, та й усі побачили,— кроків за шістсот ліворуч, на верхівці пагорка стояв ще загін варварів. Справді, чотириста найстійкіших найманців — етрусків, лівійців та спартанців — вибралися на узвишшя ще до нападу й стояли там, вагаючись. Коли ж побачили, як знищено їхніх товаришів, вони ухвалили продертися крізь карфагенські лави і вже спускалися щільними колонами, становлячи нездоланну, жахливу силу.
До них відразу послали гінця. Суфетові потрібні вояки; він ладен прийняти їх без будь-яких умов — так, мовляв, зачарували вони його своєю відвагою. Вони можуть навіть, додав карфагенський посланець, підійти ближче, де на призначеному місці знайдуть собі харч.
Варвари побігли туди і їли цілу ніч. Тоді карфагенці почали ремствувати, докоряючи суфетові за його прихильність до найманців.
