Ґвендолін готується до вечірки в минулому. У неї купа запитань, але головне — одне: кохає чи не кохає? І ось надходить мить, коли дівчина опиняється у світі інтриг і таємниць, де дідусь — майже її ровесник, за рогом підстерігають озброєні люди в чорному, а загадковий граф Сен-Жермен розповідає химерні історії. І в цій круговерті таємниць світ раптом стає догори дриґом…Для старшого шкільного віку.Author: Kerstin GierOriginal title: Saphirblau. Liebe geht durch alle Zeiten
Франку, без тебе я б цього ніколи не написала
У провулках Саутворка було темно, лячно й самотньо. Сморід од водоростей, нечистот і тухлої риби ширився повітрям. Він мимоволі стиснув її руку дужче і потягнув далі.
— Краще б ми знову пішли вздовж річки. У цій мішанині
провулків можна тільки заблукати, — прошепотів він.
— Атож. І за кожним рогом причаївся злодій або вбивця. — У її голосі була насмішка. — Чудово, еге ж! Це в тисячу разів краще, ніж сидіти у затхлій комірчині та сліпнути над домашніми завданнями.
Вона підібрала поділ важкої сукні й поквапилася далі.
Він мимоволі посміхнувся. Люсі мала неповторний талант знаходити в будь-якій ситуації і в будь-який час щось позитивне. Навіть так звана «золота доба» Англії (наразі ця назва, здавалося, пасувала часові як корові сідло, бо все було дуже похмуре) не могла її налякати. Радше навпаки.
— Шкода, що в нас усього три години, — сказала вона, коли він її наздогнав. — «Гамлет» був би мені більше до вподоби, якби не довелося переглядати знятий за ним серіал.
Вона спритно обігнула якусь калабаню з болотом, принаймні вона сподівалася, що це болото. Потім зробила кілька розкутих танцювальних па і вишукано обернулася навколо своєї осі.
— Так розум полохливими нас робить…[1] Хіба це не чудово?
Він кивнув і насилу опанував себе, аби знову не посміхнутися. При Люсі він посміхався занадто часто. Якщо він себе не переможе, то скидатиметься на несосвітенного дурня!
Вони йшли до Лондонського мосту: як на лихо, Саутворкський міст[2], що лежав би ближче, на той час ще не був побудований.
Але їм слід було поквапитись, якщо вони хотіли, щоб про їхню таємну вилазку в XVII століття ніхто не пронюхав.
Господи, він би віддав усе на світі, щоб зняти з себе цей жорсткий білий комір. Він почувався так, ніби йому на шию вдягнули ту пластмасову штуку, яку надягають собакам після операції.
Люсі завернула за ріг у бік річки. Здавалося, думками вона й досі була з Шекспіром.
— Скільки тобі довелося викласти, щоб той чолов’яга пустив нас у «Глобус»?
— Чотири важкі монети. Я жодного уявлення не маю, скільки вони коштують. — Він засміявся. — Припускаю, що це була його заробітна плата за рік або щось таке.
— Хай там як, але це допомогло. Місця були чудові.
Бігом вони досягли Лондонського мосту. Як і раніше, коли вони прямували в театр, Люсі зупинилась і збиралася щось докинути про споруджені на мосту будинки. Але він потягнув її далі.
— Ти ж пам’ятаєш, що казав містер Джордж: якщо довго стояти під вікном, хтось виллє тобі на голову нічного горщечка, — нагадав він. — Крім того, ти впадаєш в око!
— Годі розгледіти, що ти на мосту: він здається звичайнісінькою вулицею. О, дивись, яка тиснява! Надходить час, коли вони збудують ще кілька мостів.
Міст, на відміну від провулків, був переповнений, але дрожки, ноші й карети, що прямували на інший берег Темзи, стояли наче вкопані. Попереду лунали голоси, прокльони й іржання коней, але причину тисняви визначити було важко. З вікна карети поруч із ними вистромився чоловік у чорному капелюсі. Його накрохмалений мережаний комір піднімався майже до вух.
— Хіба немає іншого шляху через цю смердючу річку? — крикнув він французькою своєму візникові.
Кучер заперечливо похитав головою.
— І навіть якби був, ми не можемо розвернутися, ми застрягли. Я піду вперед, подивлюся, що скоїлося. Напевно, це ненадовго, сер.
Чоловік, щось белькочучи під ніс, втягнув голову в карету, поки кучер зліз із передка і заходився продиратися крізь юрбу.
— Ти чув, Поле? Це французи! — прошепотіла Люсі захоплено. — Туристи!
— Так. Просто неперевершено. Але нам потрібно поспішати, у нас обмаль часу.
Він неясно пам’ятав, що десь читав, ніби перегодом цей міст зруйнували, а тоді відбудували за п’ятнадцять метрів від початкового місця. Не надто гарне місце для стрибка в часі.
Вони рушили слідом за французьким кучером, але незабаром люди й екіпажі скупчилися так щільно, що вперед і не ступнеш.
— Я чула, що загорівся віз із бочками олії, — сказала якась жінка, ні до кого не звертаючись. — Якщо вони її не погасять, то ще, чого доброго, й міст згорить.
— Але не сьогодні, наскільки я знаю, — пробурмотів Пол і взяв Люсі за руку. — Ходімо, нам потрібно повернутися і почекати стрибка на іншому березі.
— А ти пам’ятаєш пароль? На той випадок, якщо ми не встигнемо.
— Щось на кшталт «кутта» і «лава».
—
