— Та що ви, справді! Я ж був рядовим бійцем, та ще й перекладачем без роботи, оскільки полонених у нас не було. Просто в загоні мене чомусь не злюбили, дали мені прізвисько Напівфріц. Словом, несправедливі хамлюги, і все… — Рудін будив у Андросова спогади про його власні неприємності в Ризі, пережиті ним.
— Який загін? Де його база? — Андросов почав міняти тему.
— Ліговинські болота.
— Ліговинські? — здивувався Андросов і, діставши на столі якісь папери, почав їх розглядати. — Ви кажете правду?
— Тільки правду. На ваших картах показано, що ці болота непрохідні. Але це не так. У центрі болота є острів і до нього безпечні стежки.
Андросов здивовано глянув на Рудіна.
— Скільки чоловік у загоні?
— Близько двохсот. Більша частина — місцеві, а решта закинуті, як і я, з Москви.
— Командир місцевий?
— Так.
— Прізвище?
— Я знаю лише його партизанське ім'я — дядько Микола.
— Ким він був до війни?
— Судячи з усього, партійний діяч. Причому з тих, хто впевнений, що кожне його слово — це іскра геніальному розуму. Його улюблений вислів: «Фріц сам лізе в петлю, наше діло підштовхнути його в спину». І цей глибокодумний висновок він зробив, сидячи в болотній землянці.
Андросов знизав плечима.
— Те ж саме, тільки трохи іншими словами, твердить московське радіо.
— Ну що ви! — не погодився Рудін. — Якщо вже говорити про офіціальну пропаганду, то вона і в Москві, і в Берліні грішить тільки одним: біжить трохи попереду подій і намагається бажане видавати за дійсне. Я через це немало пережив.
— А ви тут при чому? — мляво поцікавився Андросов, очевидно думаючи про щось інше.
— Я ж вирішив здатися в полон давно. Але я вважав, що мені тут не повірять, якщо я з'явлюсь, коли в німецької армії самі безперечні успіхи.
— Тепер, значить, вони вже не безперечні? Так зволите вас розуміти?
Рудін мовчав, тільки поглядом питав, чи можна сказати все відверто.
— Ну, ну, а що ж тепер? — холодно запитав Андросов.
— Тепер обстановка на війні змінилась, — тихо промовив Рудін.
— Це цікаво. Що ви маєте на увазі? — все так само безпристрасно запитав Андросов. Але Рудін побачив за цим непідробну зацікавленість: звичайно ж йому цікаво довідатися, що думають про хід війни з того боку.
— Я маю на увазі ясний для всіх факт — блискавичної війни в німців не вийшло, — спокійно заговорив Рудін. — Радянська Армія приведена в порядок і чинить щораз стійкіший опір. А німецькі війська здобули неймовірно довгі комунікації, які систематично порушують партизани; по них зовсім нелегко… нормально живити, які б то не було великі операції…
Рудін говорив не поспішаючи, ніби роздумував уголос, але з великою переконаністю. Вираз обличчя Андросова ставав щораз замкнутішим, а погляд — відсутнім. Він немов звіряв те, що зараз чув, із власними думками.
— Настає, вірніше — вже настала зима, — вів далі Рудін. — Німецька армія до неї не підготовлена, і це стане її трагедією. Тим часом радянське командування навіть партизанів забезпечує кожухами і валянками. Це дуже важливо. Але справа не тільки в одязі. Німецька техніка захлинулася ще в осінній грязюці. Що з нею буде, коли почнуться снігові заметілі? Словом, тепер не можна мене запідозрити в тому, що я здався в полон, щоб примазатися до святкового пирога. Нелегкої боротьби вистачить і для мене. Ви мене розумієте?
Запитання Рудіна застало Андросова зненацька. Сказати, що він розуміє Рудіна, означало б погодитися із його оцінкою стану справ на фронті. Виграючи час для обдумування відповіді, віл не кваплячись розім'яв і закурив цигарку.
— Дилетантський погляд на таку подію, як війна, насамперед суб'єктивний. Треба вміти бачити далі свого носа.
— Звичайно, я знаю далеко не все, — покірно прийняв звинувачення Рудін. — Але якщо говорити про майбутнє війни, враховуючи лише те, що відомо всім, нас із вами теж не чекають легко здійснимі надії. Я маю на увазі простий арифметичний підрахунок усіх і всяких резервів Німеччини, з одного боку, і Росії з її могутніми союзниками — з другого.
— Союзники Росії — блеф, — вставив Андросов.
Рудін усміхнувся.
— Ось вам типовий приклад, коли німецька пропаганда бажане видає за реальність. Ні, ні, ми з вами повинні приготуватися до важкої і затяжної боротьби.
Андросов промовчав, і це, як ніщо інше, сказало Рудіну, що ініціативу розмови він уже взяв до своїх рук. Треба вести далі атаку.
Рудін тихо і співчутливо спитав:
— Вам не буває страшно від думки, що ви…
— Ви забули! — крикнув Андросов. — Ви забули, де ви перебуваєте!
— Я не забув, я просто не знаю, де я перебуваю, — лагідно усміхнувся Рудін. — Я відерто розмовляю із своїм земляком, з яким у мене загалом однаково тривожне становище. Чому б нам не порадитися, не поговорити щиро? Потім ви можете здати мене в гестапо. Вам боятися нічого. А гримати не варто. Мене ваш крик не злякав, а корисній для нас обох розмові він лише пошкодить. Я розумію, що вам у вищій мірі наплювати на мої сумніви і на мене. Але не спішіть плювати, Андросов, я ще можу вам пригодитися…
