— Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!
Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.
— Пропали буряки, — зітхнула мамка. — Ходімо додому. І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.
— Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п'ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна — у борг.
— Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.
— Таж скільки років тому подарував…
— Пусте, доню, — мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.
Догнала мамку, за руку обійняла.
— Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..
Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.
— То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.
— Як це?
— А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним — як за стіною.
— А наш татко такий?
— Такий… Хіба сама не бачиш?
— А чого п'є?
— Роботи нема. Хіба сама не бачиш?
— А тітка Рая дядька Романа вб'є? — вихопилося. Мамка знову зупинилася.
— Що ти сказала?!
Катерина і собі стала. Серце калатає.
— Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб'є? Я ж після цього жити не зможу…
Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.
— Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб'є. Усі житимуть. А тітка Рая п'яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки — самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?
— Обіцяю…
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п'ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:
— Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…
Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала — і до Катьки. Хвалитися.
Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…
— Ульот! — визнала Людка. І свою коробку розкрила.
— Класні черевички, — Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі — і надивитися на могла.
— Кать, я чо' прийшла… — Людка озирнулася й зашепотіла. — Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.
— Та хай буде сьогодні, — Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. — Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…
Людка так і сіла.
— Оце вже — повний ульот! Оговталася — і далі веде:
— Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся — виходь. Підемо.
— Мені б тільки, щоб усе швидко, — Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.
— Людка… А де він буде, той сюрприз?
— Великий покинутий будинок за балкою знаєш?
— Без даху?
— Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.
— А біди не буде? — Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.
— От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту?
Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?
Катерина лоба наморщила.
— А я спиць в'язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.
Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.
— Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!
— От я тобі зараз покажу!
Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.
— Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.
У п'ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:
— Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.
— Щось там у батька не зростається з тією солярою, — подумав хлопець.
Аж по дорозі йде хтось. Придивився — Сергій.
— Привіт! — Сергій упав у сіно, в очах бісики. — Усе, Саня! Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов. Дивися! І заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.
— Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж — нові. Далі! Миска алюмінієва. Нова. Сухе пальне у таблетках. Ціла упаковка. У мамані нову простиню стягнув. Ще дві треба…
— Навіщо стільки?
— Одну ми розстелемо і на ній вмостимося. А зверху кожен своєю простинею вкриється. А потім… Трах! Сюрприз! Я просто не можу дочекатися! А ти?
— Та щось воно… страшно.
— Ти чого, чувак? Обісрався? Ти тільки уяви… Дівки заходять, а ми… Бля-а! Як подумаю, аж…
— Та ні, я не передумав… Я теж… Як подумаю…
— Ну все! Я погнав. Іще одну простиню візьму, а ти для себе з дому стягни. Я ввечері заскочу.
— Добре.
Сашко дивився вслід Сергієві, а бачив чогось… Катю.
— Хоч би не втекла, — подумав.
