Ступив ближче до стіни: за гвіздок у стіні зачепилося пасмо русявого волосся.
— Боже… — скрипонув зубами — і спиною до стіни. Аж гвіздок у спину вп'явся.
— Яка міліція?! Завтра неділя, — зауважив реаліст Залусківський. — Краще самим шукати.
У суботу надвечір баба Килина вийшла з мазанки, гукнула псів.
— Гей, Чубчику! Рудий! Ану за мною! І баба впевнено пішла до поваленої огорожі розтрощеної ферми.
— Та де ж він? — шепотіла. І псам: — Шукайте! Шукайте! Десь він поряд… Чую…
Рудий першим загавкав, потім заскавчав тихо, мов заплакав.
Баба Килина дошкандибала до собаки.
— Де?
Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього корівника. Баба схилилася.
— Господи всемогутній…
У кутку лежав непритомний Сергій.
Баба обережно зняла зім'яте, брудне простирадло…
— Ой, дитино… Що ж ти наробив собі… Перехрестилася й потягла хлопця до мазанки. Біля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом глиняним. Трохи з кухлика хлопцеві до рота влила, що лишилося — на рушник, а той рушник — Сергієві між ноги.
Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потім прив'язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:
— Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба. І потягли втрьох.
Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під постаментом. Командував Залусківський.
— Тре' корів подоїти, худобі дати… Чоловіки будуть далі шукати, а баби — по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.
Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:
— Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.
— А де? — з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.
— Мої вони поїхали із села геть, — сумно сказала Ничипориха. — Онде як люди… Пам'ятаєте? Жили собі, а ранком прокидаємося — ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: «Поїду із Шанівки!» Мо' й вони?..
— Не вірю! — закричала Тамарка, як навіжена. — Мій Сергій нікуди із села не збирався. Не збирався!
— Не вірю… — прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.
— Устань уже, — Роман допоміг дружині підвестися. — Ще сама зляжеш, кому краще?
— А може, тобі й краще, — із шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раїса. — Ти ж розлучитися хотів… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…
— Що ти верзеш, дурна?! — Роман брови звів, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. — Я не те що інші… Вбивць не наймаю…
Мамка — очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:
— Льончику… Як він узнав? Ти сказав?
— Чи я здурів? — татко каже. А тут Ничипориха:
— Ой, дивіться! Дивіться ж! Іще не було такого… Це ж світ перевернувся!
Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха. І побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Імені Леніна до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.
— Матір Божа! — злякалася мамка. — Щоб Килина в Шанівку спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.
Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться, ніби баба Килина — то страшний суд. Дошкандибала баба до шанівців:
— Хай Бог помагає…
Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.
Тамарка руку простягла — і в сльози.
— Та це ж Серьоженьки хрестик!.. І спитати боїться.
Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.
— Учора надвечір… Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимівського ветеринара Петра.
— Нащо? — прошепотіла Тамарка.
— Я його од смерті врятувала колись. У нього «жигуль» є. І серце є. Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні… Операція йому потрібна. Термінова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.
— А де… — шепоче Роман.
— Де другий — не знаю, — баба йому. — Ніби серед нас іще… А на землі — не бачу…
— Яка операція? — Тамарка ридає. — Що із Сергієм? Що з моїм синочком?! Хто його скривдив?
— Не відаю, — баба їй. — Їдь до міста, лікарі краще за бабу все пояснять.
Килина підвелася й пішла геть, а юрба з тим самим страхом і шаною дивилася їй у спину.
За двадцять хвилин Тамарка залила в «пиріжок» бензину, зібрала сякої-такої їжі, гроші в пазуху запхала та загальмувала біля постаменту.
— Раю! Чуєш? — гукнула до Раїси, яка так і сиділа на землі під постаментом із простирадлом у руках. — Поїхали зі мною. Мо' в Сергія взнаєш, де Сашку шукати… — Їдь, жінко, — тихо попросив Роман. — А ми тут із мужиками далі шукати будемо.
— Не поїду, — захитала головою Раїса. — Серцем чую…
Десь він поряд, синочок мій…
Катерина сиділа у своїй кімнатці, дивилася на рожеве скляне пальто. І таке воно їй огидне здавалося, ніби винувате у чомусь.
Мамка вранці в хату заскочила.
— Ти й не лягала?
— Хлопці знайшлися?
