— Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?
— Де дядько Роман? — Катерина її питає.
— Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, — Людка доповідає. — Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно…
— А ти до них підеш?
— Не знаю. Страшно…
— Ходімо, — Катерина просить. Людка підхопилася:
— Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка.
Раїсу доглядають.
— Раїсу? — Катерина на Людку дивиться і не розуміє.
— Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться…
Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою — тихо. На дівчат і уваги не звернули.
— Мо', до похорону готуватися треба? — хтось.
— Треба, треба… Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо всю сім'ю у рядочок класти… — у відповідь.
— Господи, Людка! — Катерина шепоче. — Дядько Роман іще живий, а вони його вже ховають… От же ненависні потвори! От же гадюки!
— Та ти що?! — Людка їй. — Хіба вони здорового у могилу кладуть?
— Ходімо, — Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка перелякалася:
— Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться…
До паркану притулилися.
А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив:
— Таж теє… — каже йому. — Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу?
— От як тобі усе просто, Іване, — чоловік відповідає. — Я акт склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти лікаря йому кликав?
— Буде довідка… Я фелшарку з Килимівки привезу.
— Від лікаря треба. І це ще не все… Свідчення свідків…
— Анатолію Петровичу… — Залусківський взяв чоловіка за руку. — Десять відсотків — ваші. А всі довідки — то мої проблеми. Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте не про довідки, а про гроші поговоримо.
— Десять відсотків? — Анатолій Петрович аж задихнувся. — Та ти смієшся, Іване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до вашої Шанівки дістатися, а тут… Таку відповідальність на себе беру…
— Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався.
— Мо' п'ятнадцять? — попросив Залусківський.
— Двадцять, — відрізав Анатолій Петрович. — І всі довідки — за тобою.
— По руках! — кивнув Залусківський. — Ходімте… Самі пересвідчитеся, що охорона на копі була.
— А що з охоронцем?
— Геть обгорів.
До Романової хати дійшли — шанівці розступилися. — Іване, а кого ти привів? — гукнув хтось. — Мо' лікаря?
— Якого лікаря! — кинув Залусківський з прикрістю. — Йому вже тільки священик допоможе!
— Це священик? — здивувалася Тамарка.
— Це не ваше діло, — обірвав запитання Залусківський. І чоловікові:
— Проходьте, Анатолію Петровичу.
Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. І дівчата — тихо, тихо, через поріг… Забилися у куток.
Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на обличчі — червона від крові. І три круглі дірки в ній прорізані — для очей і рота. У хаті — затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками.
Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти, випалюючи все живе до останку.
Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від Раїси не відходять.
— Так, баби. Вийдіть, повітрям мені подихайте! І всім скажіть — хай повиходять.
У хаті лишилися Залусківський із Анатолієм Петровичем, Раїса та дівчата у кутку. Залусківський знову кашлянув.
— Ми тебе, Раю, не затримаємо. — І до чоловіка: — От, Анатолію Петровичу. Дивіться самі. Охоронець геть обгорілий. І Залусківський простягнув руку до простирадла, яким Роман був укритий.
— Не треба, — перелякався страховик. — Бачу, бачу… Ходімо вже.
Раїса голову підвела:
— А ти, Іване, оце на екскурсію людину привів чи що? — прошепотіла гірко.
— А от я зараз людину проведу, Рая, повернуся і ми з тобою побалакаємо, — Залусківський їй.
— А це з тобою хто?
— Це? Спеціаліст, — відповів Залусківський і повів страховика на повітря.
— Н-да… — після паморочливого запаху в хаті страховик хапнув повітря, похитав головою. І пішли десь.
А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів — з хати, в хату. Уже й Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив:
— Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. — І Раїсі: — Давай, Раю, на кухні побалакаємо, бо тут… — на Романа кивнув, — не можу. Серце не витримує.
Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде:
— Хай біля Романа хтось лишиться… От, приміром, Ничипориха.
Катерина ступила з кутка: — І я… Можна і я лишуся?
— О! Катерина тут, — здивувався Залусківський.
— Можна я лишуся? — вона голови не підіймає, а Людка в бік штрикає: мовляв, зовсім здуріла!
