— Тепер однаково, — зніяковіла дівчина.
— Чому? — поцікавився Крупка.
— Матуся казала, не можна різати, бо долю собі обріжеш, а зараз уже можна.
— Чому? — не зрозумів Крупка.
— Та є вже в мене доля, — відказала.
— Тобто?
— Доля — то кохання, — Катерина опустила голову і ледь сльози втримує.
— Овва! — оцінила Жанночка Катрине жіноче єство. — Іди спати, філософине…
Катерину не здивував надувний матрац на підлозі кухні.
— М'якенько, — сказала Крупці-молодшому, який від сорому не знав куди очі подіти. — На добраніч. Хай вам щастя насниться.
— Ти… теє… Спи поки так, а завтра я щось краще придумаю, — виправдався.
Катерина плечиками знизала.
— Та й так добре… Дякую вам дуже за все.
Крупка не спав усю ніч. Спочатку Жанночка години зо дві базікала про «несподівані сюрпризи, яких зовсім не очікувала від Ігорчика», а як угамувалася, Крупка-молодший усе думав: куди ж подіти мале дівча, що звалилося на його голову? І на ранок згадав про батька-професора з матінкою.
— А це ідея, — прошепотів і вже хотів був очі заплющити, як на кухні почулося тихе шарудіння.
На годинник зиркнув — пів на п'яту.
— Якого чорта? — пробелькотів і попхався на кухню. Катерина вже встала, матраца надувного згорнула, біля плити порпається.
— Чого не спиш?
— Таж ранок! — усміхнулася. — Я вам сніданок приготую… Якщо ви не проти.
— Зазвичай ми о дев'ятій прокидаємося, — повідомив.
— Да? — здивувалася Катерина. — Ну, добре. Я тихо сидіти буду… Не потривожу… Спіть собі.
Крупка пішов до спальні й до дев'ятої ранку витріщався на білу стелю.
Потім прокинулася Жанночка та запитала: — Ігорчику! Ти підеш до університету й покинеш мене саму з цією…
— Це всього на кілька годин, сонечко, — відповів Крупка. — У мене є ідея, куди Катерину прилаштувати.
— Можна, я буду тобі телефонувати, якщо раптом…
— Сонечко! Ніякого «раптом» не станеться. Катерина — дуже чемна дівчинка. Вона, здається, вже й сніданок нам приготувала.
Виразка Крупки-молодшого вдячно відреагувала на вівсяну кашу з молоком, млинці й гарячий чай.
— Я скоро… — і Крупка побіг до університету. Як-не-як відчитав дві лекції — і мерщій до батька-професора та матінки. Аж — сюрприз! Навіть холодної осінньої днини мрія виростити манго загнала професора на дачу. Міська квартира відповіла на дзвінок у двері тишею, і Крупка-молодший зовсім розгубився. Повертатися до Жанночки з поганою новиною не хотілося. А довелося.
Крупка-молодший навіть перехрестився перед дверима свого барлогу.
— За що мені оце все?!
Двері відчинила усміхнена, як мрія, Жанночка. — Ігорчику? Чого так рано? А ми з Катериною затіялися вареників тобі наліпити. Коханий, ти любиш вареники?
— Сонечко! Розумієш, — тихо пояснював, — я планував Катю до своїх батьків відправити. Вони люди літні. Була б їм добра допомога. Та й квартира в них більша за мою. Але вони на дачі. Добре, якщо сьогодні надвечір повернуться. Та можуть і затриматися…
— То що? — ще лагідніше всміхнулася Жанночка. — Хай Катя поки в нас поживе. Я не проти.
— Сонечко, ти — свята! — видихнув Крупка-молодший. І тільки тепер до нього дійшло:
— Сонечко! Ти ліпиш вареники? Але ж це… — Крупка згадав усі розмови про здоров'я Жанноччиних рук і нігтів, яким суворо заборонено займатися домашнім господарством.
— Заради тебе я… — Жанночка цьомкнула Крупку у щоку й помчала на кухню.
— Катя! — почув Крупка з кухні. — Чому ти ліпиш такі великі вареники? Маленькі варенички їсти набагато приємніше. Ет, ну одне слово — село…
— Та село ж і є, — почулося у відповідь.
Крупка обережно зазирнув на кухню: Катерина ліпила вареники. Жанночка сиділа поруч, ложкою робила ямки у борошні, потів засипала їх і знову копала нові ямки.
Катерина побачила Крупку, всміхнулася:
— Доброго дня! Їсти хочете?
— Вареників — із задоволенням! — відповіла замість Крупки його виразка.
— То ж скоро…
— Добре, добре…
Крупка пішов до вітальні. Упав на диван. Дивні дива почали відбуватися… Жанночка — на кухні. І не проти, щоби Катя трохи пожила у Крупки. Де пастка? У чому каверза? Крупка крутився, крутився, та відповіді так і не знайшов.
А тут і вареники та столі. Апетит витіснив думки, і Крупка-молодший так смачно прицмокував, спустошуючи тарілку, що навіть Жанночка здивувалася. — Ігорчику! Ти ніби три дні не їв…
Професор Богдан Крупка з дружиною, «клятою москалькою» Анастасією, повернувся до міста за три дні. Він був у розпачі.
Манго повсихали. Замість дерев із землі стирчали сухі стовбурки сантиметрів із сорок заввишки.
— Это поражение, Тася! — тремтів професор. — Это крах! Я этого не переживу!
— У меня есть валидол, Богданчик, — відповіла завбачлива дружина і вже полізла була до аптечки, аж тут професора сяйнула думка:
— Тася! Мы купим на рынке росток киви. Хорошо?
— Хоть баобаб, Богданчик, — погодилася Тася, аби тільки чоловік не рвав серце.
Професор попхався на Куренівський базар того ж дня. Ківі не знайшов, натомість завмер перед тіткою, яка продавала цуценят мопса. І чогось такими бідолашними та пригнобленими здалися професору ті цуценята…
— Как моя Украйна! — патетично вигукнув професор, коли припер додому рудувате собача.
