Двері мазанки рипнули. Алку страх узяв. «Та що це я? Ніби ніколи Килину не бачила?!» — сама на себе дивувалася.
— Баба Килина! Мо', зайти дозволите? — гукнула.
Двері відчинилися ширше. З мазанки хтось покликав псів.
Вони крутнулися і зникли у хаті.
— Та ні… Щось воно… — розгубилася Алка. — А раптом там не баба Килина, а якісь злодюжки від зими ховаються. А я сама до них простісінько в лапи… Не піду.
Але ж — довго йшла! А збиралася ще довше. І цікавість розбирає.
— Хай тільки хто спробує мене займати! — вирішила і — до мазанки.
Увійшла. Трав'яний дух із ніг збиває. У темному кутку дівча сидить. Коса довга. Аж до п'ят. Пси поруч крутяться. А від столу, де свічка і при дні горить, сяйво золотаве.
Алка враз захрипла.
— Доброго дня… — ледь вимовила.
Дівча з кутка вийшло.
— Катя?! — Алка перелякалася так сильно, ніби не сусідське дівча побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. — І вам доброго дня. Чаю зігрію, — Катерина всміхнулася, за чайник узялася.
— Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш…
Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. І сльози ж дивні — от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а років сто їй цього робити не дозволяли. І тільки оце тут і зараз, при сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши з душі один камінь, ще один, ще один… Іще… Пси притислися до Катерининих ніг, завили.
— Надвір ідіть, — веліла.
Мить — і вискочили.
Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.
Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.
— Це добрий чай, — мовила, — з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.
— Справді? — довірливо, як мале дитя, запитала Алка.
Долонями великими чашку обхопила.
— Дякую тобі, Катю…
— Та що ви… Не тре'…
Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула — худа, очі великі, вологі. І коса… Така коса! Як життя, довга.
— Дякую, — чашку поставила. — Дозволь запитати…
— Питайте, та не все розкажу, — відказала Катерина.
Алці — волосся дибки. І — вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба, а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила… А запитала своє:
— Онде Іван каже, тре' землю докупи зібрати… А Шанівку відбудовувати — зайве. А я ж тут — усе життя. Серце болить…
— Немає землі в Івана Залусківського, — Катерина їй. — А Шанівка буде… Чужі люди оселяться.
— Зовсім чужі? — з острахом перепитала Алка.
— Зовсім…
— А як же ми, шанівські?
— Вам самій вирішувати… А за інших казати не буду.
— А що мені самій вирішувати? — Алка ладна була знов у сльози.
— Та геть усе, — усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По волоссі, як дитину, погладила. — Добра ви жінка… І красива. Мов та квітка.
— Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, — сумно зітхнула Алка.
— От усе ви чисто знаєте, — Катерина їй. — Не тре' вам нічиїх порад. Може, чаю ще?
— Дякую тобі, дитино, — прошепотіла Алка. — Як дозволиш, іще зайду.
— Заходьте, та більшого не скажу.
— А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?
— Почастую…
Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.
— А я і є молода! — кричала.
Та й так! Хіба тридцять вісім — це роки?
У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю втихомирювала.
Алка на порозі стала:
— Оце сядьте мені всі троє. І слухайте. Двічі повторювати не буду, — гарячково, нервово.
— Маруся, ти глянь! — обурився Степан. — Алка стала — чисто тобі Ванька Залусківський! «Двічі вона повторювати не буде»… Та пішла ти! Іди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув — і зіщулився. На Алку — зирк! І впізнати не може. Алка горою не суне, матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.
— Чуєш, Алка! — Степан їй. — Ти як не б'єшся, то файна жіночка. Оце тільки помітив.
Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:
— Алка! Коли вже Іван Романа від копи відпустить?
— Скоро, сусідонько, — сумно відповіла Алка. До дверей пішла.
Маруся плечима знизала:
— Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:
— Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.
— Яка така Катерина? — не втримався Степан. — Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… — Алка замовкла, вдихнула глибоко. — Повбиваю… Ви мене знаєте.
До Раїси:
— Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається — ні. Щоб знала — нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.
— А хто? — цілком свідомо запитала Раїса.
— Я знаю хто.
— То скажи…
— Сама покараю.
— Чому? — Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.
— Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.
— Немає вже Шанівки, — прошепотіла Раїса.
— Подивимося… — тихо відповіла Алка. Знову — до дверей. Аж Степан підскочив:
