А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервонiли й спiтнiли, язики починали чiплятися за зуби, хоч голоси дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм тверезий, бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на прохолоду. Зiнько й собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двiр.
Була недiля, i на вулицi вешталось чимало народу. Iшли парубки в святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколiрними стрiчками. Попiд хатами, на призьбах та на колодах скрiзь сидiли баби, лузаючи насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини та про хазяйськi й хатнi справи. I пiд Сивашевим двором лежали колоди, добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi, — i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин. цiкаво зазирало на нового солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося двоє дiвчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином.
— А, дiвчата! — гукнув Роман. — Нада й їм празник устроїть. Брат Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов — для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик, — кивнув вiн на хлопця, що зазирав через тин, — получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай iде сюда. Пущай дiвчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!
Хлопець метнувся по музику, а Зiнько якось нехотя пiшов до крамницi.
— Дiвчатка! Хадєть сюда, веселиться будем! — закликав Роман.
Дiвчата соромились увiходити, хоча Струкова дочка вже вибiгла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Мiж дiвчатами було кiлька й парубкiв. Роман покликав i їх:
— Хадєть, щоб дiвчатам веселей було! Парубки не хотiли йти без дiвчат, а дiвчата соромились без парубкiв. Врештi бiлява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав i потягла до Сивашiв у двiр:
— Коли йти, так уже ходiм! Що там ще трихи-мнихи мняти!
За нею посунули й iншi дiвчата й парубки. Незабаром прийшли музики — двi скрипки й бубон. Зiнько принiс ласощi. Романовi хотiлося сьогоднi показати себе. Метнувсь у хату, винiс пляшку горiлки, почастував музик, хотiв частувати й дiвчат. Вони пишались, одвертались i казали:
— Оце ж таки! Хiба ж таки ми її п'ємо? Таку гiрку!
I не схотiли пити.
На складках деякi таки ласувалися на чарку, але тут було сором.
— Не хочуть горкого, дамо їм сладкого! — гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горiхи. Получайте, дiвчата!
Дiвчата й досi соромились, i нi одна не хотiла брати перша.
— Ех, ви! Какiї несмєлi! — посмiявся Роман. Побачивши бiля себе Левантину, вiн силомiць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:
— Роздавай подругам!
Делiкатне довгеньке Левантинине обличчя вiдразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощi i не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, смiючися: до неї з-пiд вусiв, блискаючи на неї смiлими очима. Левантина спустила свої темнi очi, довгi вiї виразно зачорнiли на рожевому личку. Роман зареготався й одiйшов, а Левантинi зробилося ще дужче нiяково._ Дiвчата почала штовхати її, шепочучи:
— Ну, чого стоїш? Роздавай.
Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися.
— Оця ще!.. Моняється! — скрикнула Химка i вхопила в неї з рук ласощi. — Ось я, дiвчата, роздам!
I почала роздавати. Кожнiй хотiлося взяти бiльше, але всi брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощi:
— Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!
Парубки вже тим часом випили з Романом по чарцi. З-межи них зараз iзнайшовся один до пари Химцi.
