Здавалася зовсiм спокiйною, хоч уся холола. Дожидала ночi, як бога, щоб зостатися самiй. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям i пекло її, мордувало.
Присягання, божiння, i тодi зрада й ганьба, неслава, сором!.. А вiн живе тут, нiкуди не поїхав, гарно вбраний… живе добре, мабуть… i покинув її, забув, мов то не вiн присягався, не вiн занапастив їй життя!..
Нащо доля знову їм зустрiтися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нiчого, тодi б вона думала, що, може, вiн умер або живе десь далеко, у злиднях, у горi й нiчим не може їй допомогти. Тодi б їй було легше. А тепер!..
Пекучий жаль обнiмав її за молодим занапащеним життям… жаль на себе й на його… зрадника…
Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.
Вона казала собi, що не любить його бiльше пiсля того, як вiн так iз нею зробив, але зла, зненавистi не було в неї до його.
А тi згадки, тi проклятi згадки минулого, недовгого i так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже нiколи… Навiщо ж їй згадується, як його очi зазирали їй у вiчi при мiсячному сяєвi?.. Бачить той погляд… чує його палкi уста на своїх устах… i як його дужi руки, обнявши її, забравшiї її всю цiлком, пригортають так могуче i так боляче-солодко!..
Безщасна кидалася по лiжку, сон утiк од неї далеко, зляканий палкими неспокiйними образами… образи минулого щастя мiшалися з образами перебутої ганьби й сорому… йшли один за одним, як хвилi в рiчцi, i не було в неї сили припинити їх, прогнати вiд себе i хоч на мить угамувати цю муку.
I довго це дiялось…
Крiзь маленьке вiконце вже починало сiрiти першим уранiшнiм свiтом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очi, а його очi стояли перед нею i дивились, дивились на неї… пильно, нерухомо… такi великi… аж горять на чорному Романовому обличчi… Яке воно страшне стало!.. А очi все бiльшають, i все наближаються, i печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути — не може; хоче ворухнутися — не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, i його страшна рука, чорна така, як i обличчя, бере її бiдне серце, i стискає дуже, дуже, i хоче вирвати з грудей.
Крикнувши, зiрвалася на рiвнi ноги i стала серед хати, вся тремтячи.
То був сон, що на мить одну до неї злетiв, але який же страшний сон!..
Стояла i тремтiла.
— Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба! — озвалася з другої хати Квасючка.
Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу i стала вбиратися.
Убралася, взяла кошик i вийшла. Надворi вже було зовсiм видко, скрiзь iшли на базар люди.
Ледве завернула за рiг своєї вулицi на другу — перед нею став Роман.
З несподiванки злякалася так, що аж спинилась, i на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нiтрохи не нагадував тiєї страшної примари. Вiн стояв перед нею з бiлим викоханим обличчям, ще чепурнiшим, нiж воно було на селi, i всмiхався:
— Здорова була. Левантине! Вiн, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.
— Здоров…одказала, не дивлячись на нього.
— А що, не думала, що встрєтиш меня тут?
— Нi…
— Дак ти служиш у городi… Та чого ж ми стали? Iди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою… Так давно служиш?
— Третiй мiсяць…
Вона вiдказувала тихо, спустивши очi додолу, йдучи з їм поруч.
— Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?
Вiн ще питається!..
Але перемогла себе i вiдповiла, силкуючися говорити спокiйно:
— Як умерла… наша дочка… то я й не схотiла вже зостатися в своєму селi… i пiшла по наймах…
— Дак дочка була… вмерла!.. — сказав Роман, трохи помовчавши. — Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.
— Нащо ти так кажеш, Романе?
— А разлi б лучче було, как би вона зав'язала тобi свiт?
— Не вона менi зав'язала свiт, а… мiй дурний розум та… ти, Романе…
— А ти не нападайсь на меня! Разлi я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить… Шо я тебе — голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день — базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал — розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.
— Невже ти думав мене кликати? — спиталася Ле-вантина, i радiючи, i вiри не ймучи.
— _ Ну, от так! А то ж как? Разлi ти думаєш — я какой?
I вiн почав їй розказувати, що вiн за нею журився, та як вiн шукав роботи, та бiдував, i скрiзь прибiльшував своє лихо та розтягав його на довший час.
— А я, боже ж, тебе дожидала на Рiздво!
— Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об'явили?
— Дак хоч би звiсточку подав — де й що ти, щоб я хоч знала.
