Оповідання-жарт.
Чи має право талановита людина займатися дурницями, розтрачувати себе на абищиці? Я вважаю, що це злочин перед суспільством, за який, на жаль, нема відповідної статті навіть у новому Карному кодексі. Атож, я так вважаю!
А в Михайла Кагарлицького — безперечний талант винахідника. У мене досить досвіду — і керівника, і вченого, — щоб твердити це з усією рішучістю. Адже саме Кагарлицькому належить ідея нової сівалки. Це він удосконалив електропилу Ф-6. Нарешті, це він придумав впливати радіошумами на лісових шкідників так, щоб тлумити їхнє розмноження. За цю його роботу нагороджено орденом наш інститут. І мене як керівника, звичайно, не забули. А що?.. Ах, мені почулося. Тоді вибачте.
Ми вже звикли, що Михайло Кагарлицький бодай раз у рік народжує нову ідею. Ми самовіддано згодилися бути для нього та його ідей акушерами, годувальниками, повитухами. Більше того, в наших перспективних планах ми з надією, що переходить у певність, залишали місце (та фінанси) для втілення в матеріал його ідей. Тому завжди можемо розраховувати на нього, як на курку, що несе золоті яйця. Повторюю, ми дуже звикли надіятися на нього, і він просто не мав права ошукувати нашу довірливу повагу.
Одначе близько року тому я помітив, що його запал вигадника й експериментатора гасне. Він став маломовним, на засіданнях відмовчувався, замикався в собі. У чому річ? Звичайно, ми занепокоїлись — і за нього теж…
Я перевів Кагарлицького на посаду старшого наукового співробітника, хоч він іще не захистився. Видав йому зразу дві незаслужені премії, намагаючись викликати думки про повернення боргу.
Не допомогло.
На планівках ми спеціально створювали дискусійні моменти, активно втягуючи Михайла в їхні вири. Ми сподівалися, що, захлинаючись у суперечках, борсаючись у пучині нерозв'язаних питань, він піднатужиться і народить нову ідею, на яку ми всі чекаємо з такою нетерплячістю і з таким обожнюванням.
Але всі наші зусилля були марні.
Тоді я викликав його до себе на щиру розмову з заздалегідь відпрацьованим, повним і точним набором дозованого співчуття й ласкавого докору.
Я дивився на нього з сумною батьківською усмішкою і питав:
— Чи. знаєте ви, як люблять вас у колективі? Він звів рідкі, майже невидимі брови над близько посадженими до перенісся очима й наївно поцікавився:
— Ви справді так вважаєте?
— Як же я можу думати інакше? — ще ласкавіше всміхнувся я. — Як же інакше можна пояснити доброзичливу критику на вашу адресу й поважливу вимогливість? Кому багато дано, з того багато й вимагають. Із кого ж, як не з вас?.. Ваш талант визнають у нас усі працівники, доказом цього є бодай пильна увага до ваших чеснот і до всього, що заважає виявитися їм сповна.
— Я чомусь думав інакше, — признався він.
— А висунення вас у первинний комітет ДТСААФ? — я намагався випромінювати саму лише приязнь і не допускати навіть у підсвідомості роздратування проти цього впертюха, який не розумів, що в нашому колективі все робиться для його ж користі. — А премії нарешті?!
— Так, премії… — мусив визнати він.
— От, власне, премії. Визнання заслуг, сказати б, і аванс на майбутнє.
— Оце ви даремно. Майбутнє туманне… Я не зрозумів, чи дозволяє він собі іронізувати на мою адресу, чи просто розмірковує вголос. Але це не так важливо. Куди важливіше було те, що він признався у своєму гріху:
— Бачте, мене останнім часом буквально захопили ці… ці…
Він затнувся, підозріло дивлячись на мене. Я щосили намагався виказувати доброзичливість, змішану з розумінням. І він вичавив-таки з себе, ніби з висохлого тюбика:
— …Ці… НЛО…
Господи, твоя воля! І його захопила ця пошесть, цей вихор «летючого посуду».
Я недбало всміхнувся і махнув рукою:
— Пройде, як кір.
Він дозволив собі заперечно похитати головою:
— Це серйозно.
І тут я, звичайно, не міг стриматися:
— Отже, і вас заразив цей бум із «тарілками», вирлоокими чужопланетянами, стародавніми космодромами в пустелі й усілякими іншими вигадками новітніх скоробрехів, мюнхгаузенів-бізнесменів?! Чи знаєте ви, скільки повідомлень про такі «чудеса» виявляється відвертою брехнею, в кращому разі — обманом зору? — Я підніс руку з витягнутим указівним пальцем, і мені пощастило цілком заволодіти його увагою. — Ви не гірше від мене знаєте, що ліси — це зелені легені нашої планети. Й ці «легені» в наш час поточено кавернами позапланових порубів, навалою шкідників, уражено отрутами, відходами промислових підприємств. Це не вигадані проблеми, а НЕВІДКЛАДНІ, від розв'язання яких залежить здоров'я всіх 'людей…
Він знову кивнув ствердно.
— Саме цими проблемами займається наш інститут, ми з вами. Ще кивок.
