Лінія життя людини є прямою, однак, потрапивши в замкнений простір острова, вона може перетворитися на коло чи своєрідну спіраль. Грецький археолог Дукареліс двічі потрапляє на Куфонисі, всіма забутий острівець посеред кікладського розмаїття, на якому його життя поєднається з долею трьох жінок. Він намагатиметься зв'язати розірвану нитку власної історії для того, щоб вирватися з колоподібного блукання лабіринтом сучасності, віднайти втрачену рівновагу та зрозуміти себе, адже першим кроком зради завжди є зрада самого себе. Паралельно він повинен розплутати клубок, що поєднує археологічні знахідки, адже знання минулого допомагає збагнути причини, що призводять до сучасного стану справ. Та чи можна лишитися переможцем у змаганні, коли твоїм суперником є Час?
Іржава бляшанка, яка виконувала рейс, кинула швартові буквально на кілька хвилин, щоб на пірс устигли вистрибнути її й так нечисленні пасажири, і вже знову виходить у відкрите море. Її обшивка рипить від зіткнення з водою, коли вона розрізає море, лишаючи за собою білий пінистий слід. Із залізного черева підіймається чорний-пречорний дим і тече до прогнилої труби — справжній вулкан, що вивергає з себе лаву й попіл. Густий чорний дим розтягається по небу, немов зграя вороння, яка лине за обрій. Суміш запахів смоли, бензину, йоду та морської солі створює задушливу атмосферу.
На бетонному пірсі, пощербленому й обгризеному морем, відкритому для буяння всіх вітрів і часу — наочний приклад того, що немає нічого вічного в цьому минущому світі, — залишаються кілька місцевих, які приїхали зустріти щойно прибулих з Пірею родичів, офіцер берегової охорони, запханий у тісну форму, неголений, нервовий і злий через кляту роботу з самого ранку, та п’ять-шість іноземців, схоже, туристів, які збилися зі шляху, що іноді трапляється з перелітними птахами.
Усі стоять невиспані, з набряками під очима через безсоння чи силуване дрімання на незручних сидіннях під час нічної багатогодинної подорожі. Одна жінка намагається втихомирити своїх малих дітей, які щось канючать і хлюпають носами, хоча, вочевидь, і сама вже тримається з останніх сил. Якийсь дідуган у піджаку, досить тепло вдягнений як на ту пору року, тягне в руках дві напаковані торбинки, хитаючись то в один, то в інший бік.
Усіх хтось зустрічає, крім одного самотнього чоловіка, який тримає валізу в руці. Він видається зайвим поміж простих острів’ян, та й серед туристів теж, через свою білу льняну сорочку, офісний фасон штанів і солом’яний капелюх. Стоїть собі на самому краєчку моря, немов жертва кораблетрощі, яку хвилі викинули десь у забутому всіма місці. З подивом він дивиться довкола. Шукає, певно, тягоношу, який узяв би його валізу, чи сповнюється каяттям через те, що опинився в такій глухомані. Так ніби ніяк не зважиться, що робити далі. Не схоже, щоб він збирався піти з пристані. Кидає погляд назад і сумно дивиться на корабель, що віддаляється. Дивно, так дивно. Раптом його охоплює відчуття, наче він упав із самих небес на цей острів, немов книжковий герой, якого несподівано закинув на чисті сторінки якийсь письменник. Ледь помітна, гірка посмішка була готова зірватися з його вуст. Так не може бути, ні, не так. Він цілком реальний, з плоті й крові, не виплід чиєїсь фантазії. Як і ці люди довкола. Не можна ж стояти тут цілий день з валізою в руці. Урешті, він іде з пірса, повертає праворуч, проминає червоний млин і елінг, де скупчилися в очікуванні ремонту сині, білі й червоні човни, та простує до невеликого поселення з традиційними для егейських островів хатинками.
Кілька дідуганів ніжаться на сонці в кав’ярні на вершині пагорба, зиркають на нього скоса, здивовано роздивляючись, що то за один, весь час, поки він крок за кроком долає сходинки підйому. Він піднімається до них, зупиняється, роззирається довкола, наче шукає щось, та видно, що йому непереливки. Ні, того, що йому треба, більше тут нема, нема. Зрештою, наважується, а що робити, повертається до дідів, їхніх облич, укритих зморшками, подовбаних морською сіллю, вигорілих дотла під літнім сонцем.
— Перепрошую, а в який бік іти до пансіону
І вони наче раптово оживають, на мить їхні очі спалахують, якась невиразна життєва сила несподівано виринає в них. Немов зірки, у ядрах яких вигорів водень і гелій, і тепер те, що лишилося від їхньої жарини, знову охоплює вогонь і воно іскрить востаннє.
— Ще двісті метрів угору, а там праворуч, — каже хтось із них і показує напрям пальцем, цілячись у щось між землею та небом. Його палець, немов скам’янілий, нерухомо зависає, нагадуючи перст якогось біблійного пророка, чий образ трапляється на сторінках Старого Заповіту. Кістлявий, висохлий, знекровлений, він просто висить у повітрі.
— Дуже дякую! — відповідає чужинець і продовжує свій шлях.
Мощі знов поринають у свої короткочасні мріяння чи радше у власне небуття. Важко сказати, чи вони ще здатні мріяти, чи хоча б у них збереглася здатність пам’ятати щось з попереднього життя тепер, коли спливло стільки часу. Аж доки один із них, убраний у все чорне і скручений як стовбур маслини, який із цікавістю продовжував дивитися на чужинця, уперши погляд в його спину, не оживає, перериваючи летаргійний сон інших:
— Гей! Оцей ось... Це не той археолог... Як там його... Який був тут... Коли?.. Років двадцять-тридцять тому? Пригадали?..
— Дукас? — вихоплюється в одного, геть засушеного дідка, що сперся підборіддям на палицю.
— Точно, це він... Дукас! — підтверджують чорні сорочки.
— Гм... навряд. Направду, не так уже й схожий. Після того, що сталося, хіба йому можна показатися на очі комусь на острові? Що він тут забув? — продовжує роздуми палиця, кадик у горлі ходить туди-сюди, наче стародавній підйомник.
