Тут-таки його гасло підхопили Настя, Янка, Рудик — і за мить над отетерілою від подиву Горобинівкою злинуло в небо грізне гасло: «Невинуваті — невинні!». Навіть тітка Тетяна, захоплена спільним поривом, шепотіла два слова: «Невинуваті — невинні…». Тим часом Льоха, Бонасьє і Яна, завели весь натовп школярів на другий поверх, де ртуті не було. Повідчиняли навстіж усі вікна. Група художників заходилася малювати плакати. Знайшовся ще папір, фломастери й маркери. За чверть години здивовані перехожі могли прочитати на школі плакати, поспіхом написані кострубатими, кульгавими літерами:
«Невинуваті — невинні!!!» — цей плакат повісили вище від усіх, немов заголовок до всього, що відбувається, а нижче висіли:
«Капітане, роззуйте очі!»
«Не віддамо Миху ментурі!»
«Свободу Мукоїду!»
«Ганьба бюрократам!»
«ВВ, ти з ким?»
«Ганьба!»
«Усіх порвемо!»
«Геть!»
А наприкінці заклик — не зрозуміло, яким чином він стосувався справи — «Відчепись від мене та від сина мого!».
Хтось із перехожих зателефонував директору. Стурбований Владислав Васильович, не влучаючи тремтячими ногами в штанини, так-сяк одягнувся й за десять хвилин був біля школи. Те, що він побачив, вразило його настільки, що йому на деякий час відібрало мову. Педагог з тридцятирічним стажем вперше в своєму житті побачив подібне. Льоха, помітивши директора, перший заволав не своїм голосом: «Невинуваті — невинні!». І вкотре за останні півгодини над школою гучною громовицею загуркотіли ці два слова.
— Здуріти можна… — розгублено сказав директор. Остаточно його добила чергова по школі тітка Тетяна, яка вийшла на ґанок і, немов диригент оркестру, заходилася диригувати учнями, що скандували гасло несподіваного школярського руху.
— От шибеники… От шибайголови… — шепотів ВВ.
Зовні не показуючи свого хвилювання (так само як і того, що в глибині душі він навіть підтримував учнів), директор твердим кроком підійшов до ґанку. Тітка Тетяна, немов справдешній диригент, зробила округлий жест руками, що в усіх диригентів світу означає одне: припини грати і стули рота. Школярі замовкли. Директор прокашлявся:
— Як це все мушу розуміти? — голосно, щоб усі чули, запитав він. — 3 ким я можу вести перемовини?
— Зі мною! — дзвінко крикнув з вікна Льоха Ремесло.
— Ага… Ну так… Звичайно… Цього слід було очікувати, — забурмотів ВВ, — якщо не він, то хто ж? — І гукнув голосно: — Спускайся, будемо розмовляти!
Кілька голів, у тому числі й Льохова, зникли з вікна. Поки переговорники спускались у двір, директор подивився на чергову:
— Тітко Тетяно, а ви ж тут із яких мотивів?
— За велінням серця, — чергова поклала руку на груди. — Невинний не мусить страждати! Невинуваті — невинні! Чи ви проти, Владиславе Васильовичу?
— Ні, я тільки за.
— Тоді чому ви дивуєтесь? За моєї молодості такого не було. Тоді кричали тільки «Хай живе…», але щоб ото про невинність? Такого не було, тоді навпаки: всі були в чомусь винні.
Тітчині Тетянині міркування впереміш зі спогадами перервала з ява поважної делегації. На ґанок вийшли Льоха, Бонасьє, Яна та Рудик.
— Ми уповноважені вести з вами перемовини, — чемно проказав Льоха.
— Кого ви представляєте? — шанобливо запитав ВВ.
— Рух «Невинуваті — невинні».
— І які ж ваші вимоги?
— Миха Мукоїд не злочинець. Його хтось підставив. Нехай міліція знайде того, хто це зробив.
— І це все?
— Все. Нехай покарають винного, а не першого-ліпшого.
Льоха повернувся до школи, тітка Тетяна махнула рукою:
— Невинуваті — невинні! — гримнули учні, немов злагоджений хор, що зспівувався на численних репетиціях. Директор здригнувся від несподіванки:
— Але цього ж прагну і я! Ви що, думаєте, я хочу покарати Мукоїда лишень за те, що він Миха Мукоїд?
— А навіщо його забрали в міліцію? — запитав Льоха.
— Його ніхто нікуди не забирав. Мені вчора дзвонив капітан Слісаренко й сказав, що на сьогодні викликав Михайла на допит разом з батьками.
— Ну то й що? — недовірливо сказала Бонасье. — Ми знаємо, як це… Викликали начебто на допит, а тоді руки за спину й у камеру… Або ще гірше: почнуть катувати, тоді хто завгодно і що завгодно підпише: і що ти терорист, і що ти папа Римський!.. І прощавай, Михо Мукоїд!
— А ти звідки знаєш? — здивовано запитав директор.
— По телеку чула. І взагалі, всі кажуть, що в міліції катують! — і далі вела своє Бонасьє.
— І б’ють! — додала Яна.
— Яка нісенітниця, — обурився директор. — Миха там разом з батьками! Хто ж дозволить його катувати й бити?
— Ми не віримо капітану! — наполягала Яна. — А школу не звільнимо, поки до нас не приєднається Миха, живий і здоровий. — Вона повернулася обличчям до вікон і прокричала тоненьким тремтячим голосом: — Свободу Михові Мукоїду!
І вся школа підхопила цей клич:
— Свободу! Свободу Михові Мукоїду!
— Ну, друзі, ви встругнули… — тільки й зміг пробурмотіти приголомшений директор.
Миха, пригнічений розмовою з капітаном і похмурою перспективою спілкування з адвокатами, приплентався додому. Він подзвонив Льохові на домашній — ніхто не відповідав. Тоді набрав Янин номер — і знову без результату.