— А-а-а-а-а! — заволала вся школа. — Кати! Геть! Ганьба! Михо, ми з тобою!
Від несподіванки капітанові підкосилися ноги, і він мало не сів на землю.
— Дідько! Яка ще кров? Звідки?
А Яна, на очах у всієї школи, підбігла до Михи й кинулася йому на шию:
— Живий! Вони тебе катували, так?
— Хто? — не зрозумів Миха. — Хто катував? Що тут відбувається?
ВВ, побачивши, що в Михи половина обличчя в крові, посуворішав і повернувся до капітана:
— Як це розуміти, Ігоре Борисовичу, що за гестапівські методи роботи?
— Ви всі тут з глузду поз’їжджали, чи що?!! — знервовано заволав капітан. — Звідки в тебе кров?!!
У цю мить зі шкільних дверей почувся гул натовпу, що невідворотно наближався. Капітанові здалося, що це, загрозливо стрясаючи крем’яними сокирами, насувається первісне плем’я пітекантропів у звірячих шкурах.
«Ой-ой-ой, — подумав він, — зараз заб’ють, як мамонта!».
Юрба вихлюпнулася на вулицю.
— Вбили! — кричали найзавзятіші. — Міліція вбила Миху Мукоїда! А-а-а-а!
Миха розгублено дивився на юрбище, що струменіло з відчинених дверей. Він намагався щось сказати, але не міг, хіба що кілька разів спромігся проковтнути слину.
— Повний апофігей… — пробурмотів директор, котрий єдиний з усіх зберіг здатність бодай трохи думати. Він рішуче став на шляху натовпу, чудово усвідомлюючи, що цей потужний потік може змити і капітана, і Миху разом з Яною, а якщо не пощастить, то і міліцейську «Шкоду». — Всім стояти! Негайно всім стояти на місці, блін!!!
Це спрацювало: директор є директор, його треба слухатися. Натовп сповільнив свій біг, і до директорських ніг прилинув слабкою хвилею, що втратила свою руйнівну силу. Зупинивши грізний потік, директор повернувся до Михи:
— Звідки у тебе кров? — суворо запитав він.
— Де? — Миха доторкнувся до обличчя й намацав невелику подряпину. — А… Ви тут як закричали: «Свободу Михові Мукоїду!» — то я від несподіванки аж перечепився й упав, ось щоку й подряпав.
— То вони тебе не катували? — заглядаючи Михові в очі, знову запитала Яна.
— Хто? — не зрозумів Миха.
— Міліція.
— З якого дива? У вас тут що, геть дах перехнябило?
Капітан з полегшенням зітхнув:
— Ну, слава Богу, розібралися…
— Що, капітане, страшно стало? — посміхаючись, запитав директор.
— Було трошки, — чесно зізнався Слісаренко, — як не настрахатися, коли на тебе сто чоловік мчить, наче дика орда!
Напруга, яка останню годину щільним енергетичним туманом огортала школу, розрядилася. Дехто вже почав усміхатися, тоді сміятися, і нарешті натовпом покотився нестримний регіт.
— А Миха в кровеняці…
— А капітан бочком, бочком…
— А дирик: на місці, блін!
Посміялися, пожартували, згодом заспокоїлися й посерйознішали.
— Жарти скінчилися, — сказав капітан. — Але винний все одно є! Хтось же дзвонив у міліцію? Хтось же розлив ртуть! Адже не сама вона розлилася!
Натовп принишк. Наперед ступив Льоха:
— Це добре, що Миху ніхто не катував і не заарештовував, і ви не думайте, що ми проти розслідування. Ми дуже навіть за, тільки Миха не винуватий у всій цій каламуті. Михо, скажи.
— Чесне слово, я не дзвонив і не розливав ртуть.
— Це все добре, але є дзвінок з твого телефону й відбитки пальців на пляшці теж твої. Це речові докази, і жодне чесне слово тут не допоможе. Або буде пояснення цим фактам, або ти, точніше, твої батьки, будуть відповідати.
Натовп грізно загув. ВВ стурбовано поглянув на учнів.
— Гудіть чи не гудіть — є закон, і його треба дотримуватися. Звичайно, ми будемо шукати, але поки що Мукоїд — єдиний підозрюваний.
З цими словами капітан забрався у свою «Шкоду» й поїхав, залишивши натовп школярів у глибокій задумі.
— І все ж таки, — сказав Льоха, — ми перемогли! Ми змусили його приїхати й вислухати нас. Правда, Владиславе Васильовичу?
Директор нічого не сказав, тільки похитав головою й пішов до хвіртки. Він-бо розумів, що в будь-яких подіях є, як мінімум, два боки: кепський і хороший. Те, що в школі зараз народився справжній колектив, який був готовий постояти за свого товариша, — це добре, а от те, що це вилилося в протистояння з міліцією, — це кепсько. Йому ще треба було розібратися в собі самому: перемога це чи поразка його як педагога…
А школярі, приймаючи в свої лави все ще трохи розгубленого Миху, знову здійняли галас.
У цю ж мить в широко відкриті ворота в’їхала ще одна машина. В неї на борту було написано: «ТВ «Сатурн». Відчинилися дверцята, й назовні вистрибнув схожий на колобка дядечко.
— Це тут, так? Друга школа тут? У вас заручників захопили? Ага… — товстунчик побачив Миху з закривавленою щокою. — Чудово… Просто чудово… Операторе, сюди! Міліція, як завжди, проспала? Чудово…
З машини вискочив ще один чоловік, з великою відеокамерою на плечі.
— Швидко… Швидко… — бурмотів колобок, — великим планом бери… Зроби підводочку… А тепер школу… Чудово! Прошу тиші, я зараз братиму інтерв’ю. Як тебе звуть? Михась Мукоїд? Чудово! А мене Михайло Петрович Бринзак, отже, ми тезки. Я тебе зараз розпитуватиму, а ти відповідай. Говори спокійно, просто в мікрофон, а дивись сюди, в об’єктив. Чудово… Ввечері побачиш себе по телевізору. Готовий? Камера, пишемо!