А з Карпатами мені не щастить. Я там була двічі ще дитиною — і все. Коли збиралися класом, бабуся мене не пускала. Казала: «Ти там скакатимеш, як коза, горами, а в мене серце буде не на місці». І я мусила вигадувати якусь поважну причину, щоб з мене не насміхалися за бабусині перестороги. Цікаво, якби мене туди повіз сусід, а не кєра, бабуся би на таке погодилася? Треба її про це запитати…
Бабусина вихованість не дозволяла їй допитуватися, чим таким особливим мене привабив сусід. Але це її турбувало, бо до мого колишнього хлопця вона ставилася приязно — «дитя біду знає». А до сусіда… Хоча в того дитяти біда була така ж, як і в мене. Його мати довго ниділа на медсестринську платню, бігаючи підпільно з уколами по хатах, а потім поїхала в Польщу, де влаштувалася за фахом в маленькій приватній клініці. Звісно, платять їй значно менше, ніж полякам, але значно більше, ніж у нас. Та ще й близько — приїздить щомісяця додому. Вона колись хотіла вивчитися на лікаря, але так і не змогла, і зараз всіма силами намагається переконати свого синочка піти в медінститут. А він уперся — тільки в академію на психологію. Я ж намилилася в універ на журналістику. Та ще питання, чи втраплю з першого разу, бо конкурс там великий. Бабуся дізнавалася, що коли не вистачає балів, можна зачепитися на платному навчанні. Нічого собі! Це недешева перспектива! Отак — моє майбутнє таке ж туманне, як колись татове…
Але нічого… Якщо чесно, то вчитися на журналістиці мені не дуже й хочеться, просто там нема математики й фізики, а я перестала на них зважати, коли почула випадково розмову між мамою і бабусею. «У неї проблеми з точними науками…» — бідкалася мама. «Це не трагедія — вона ж стовідсотковий гуманітарій», — відповіла бабуся. Я не знала, що таке «стовідсотковий гуманітарій», але здогадалася: віднині можна буде не корпіти над задачками. І навіки вирішила це питання, списуючи контрольні то у вічної відмінниці (якщо пощастить!), то у свого колишнього хлопця. А для них писала твори на вільну тему — типу: «Як я провела літні канікули». Так нас мордували кожного першого тижня вересня кілька років поспіль. Бабуся з того приводу насміхалася: «І куди ж ви проводили ті канікули?
За місто?» Вона взагалі в мене часом буває злючкою. Напевне, тому, що не допрацювала в школі — саме тоді покинула, коли її вихваляли на кожній конференції та обдаровували грамотами «за високі досягнення на педагогічній ниві». Можете не повірити, але ті десятки грамот виглядають близнюками — всі однаково підписані.
Бабусині педагогічні здібності усі пішли на мене. Коли ми перебирали смородину, щоб пом’яти її у макітрі дерев’яною ложкою, засипати цукром і поставити на найнижчу поличку холодильника, вона пояснювала мені, що смородину так назвали, бо вона «смердить», а «сморід» — це не обов’язково неприємний запах, радше сильний. А слово «макітра» походить із двох слів — мак терти. А макогін — це така дерев’яна палиця, яка гонить мак стінками макітри. Тоді я була ще дошкільнятком…
Три дні я не мала звістки від сусіда. Він не телефонував і не підходив до воріт. Мені здавалося, що вже минуло ціле століття з того часу, як ми цілувалися на прощання. Ну, не ми… Він мене поцілував. Ще й, біднятко, поскаржився, що я мала. А між іншим, узимку мені стукне сімнадцять. Американські школярі з Беверлі-хілз в такому віці бігають на побачення з контрацептивами ще й доповідають батькам, мали вони секс чи ні на задньому сидінні авта. Бабуся одного разу спробувала зі мною подивитися цей серіал… «Та це якась дурна кіножуйка!» — вигукнула роздратовано і вийшла на кухню. Ну, звісно, не «Червоне і чорне»! Я не поділяю її смаку. Мені б хотілося опинитися в такому привабливому котеджику, модерно умебльованому, з велетенською кухнею, де є всі сучасні прибамбаси — від посудомийки до різних міксерів і сокодавок. Щоб виходити з лазнички у білому пухнастому халатику з чалмою із рушника на мокрій голові, цілувати тата і маму і брати з її рук високу склянку апельсинового соку… А потім бігти до чистенького шкільного автобуса, який сигналить біля двору, вскакувати в нього і на ходу падати на сидіння… Поруч із якимось симпатичним боєм. І недбало промовляти: «Хай!»
