…Палахкотіло багаття. Золотисті язики полум’я танцювали посеред галявини, розкидаючи навколо міріади веселих іскор.
Світозар розплющив очі. В зоряному небі пливли ніжні пасма хмаринок, освітлені далеким місяцем. Над головою нависали густі віти дебелих дубів, десь вгорі співали тонкими голосами вершини сосен.
Полум’я і тіні. Зорі і дикі, предковічні дерева. Ніжний подих вітру і золоті іскри вогню!.. Як все дивно, тривожно, хвилююче…
Де він? У якій епосі?..
Ніби й не було довгих тисячоліть суворого і радісного шляху! Ніби знову повернулися далекі і неймовірні роки, коли предки Світозара здобували на цій землі право вільно жити і любити!..
Юнак знову заплющив очі. Оживи, мріє, заколисай мене! Хай буде чудо, хай оживуть тіні далеких і рідних людей! Адже вони тут, серед нас, вони дивляться на нас суворо і вимогливо, вимагаючи правдивого звіту — що виросло на тій землі, яка скроплена праведною кров’ю?
Ні! Не оживають тіні минулого! Яке далеке воно! А може, його й не було? Може, воно вигадка, казка, сон історії?
То чому ж тоді так сумно дзвенять дерева? Чому? Може, вони передають старовинну пісню-переказ, в якій вміщені всі жалі, всі трагедії вмерлих поколінь? Може, в тій пісні недолюблена любов, недомріяна мрія, загублена мета і особисті трагедії мільярдів «я»?..
Хтось смикає хлопця за руку, чується мелодійний знайомий голос:
— Світозаре! Що з тобою?..
Світозар провів рукою по очах, отямився від примарного враження.
Навколо — хлопці і дівчата, його ровесники. Всім по вісімнадцять років. Всі сьогодні вступають в життя — величне, тривожне, повне пошуків, пригод і звершень, життя! Вони зібралися на традиційне свято — вечір Мрії. Так робиться упродовж тисячоліть. Юнаки та дівчата здобувають універсальну освіту на заводах, плантаціях, в найрізноманітніших установах, — а в день повноліття сходяться на Збір свого округу.
На вечір Мрії — по неписаній традиції — всі прибувають пішки. Наземні і літальні апарати руху забуті. Збір відбувається серед лісу — величезного заповідника на березі Дніпра. Один за одним виходять до вогнища юнаки та дівчата. Вони схвильовано говорять про свої мрії, бажання, про далеку мету особистого життя. Вони, як це було завжди, повстають проти «консерватизму» дорослих і висувають далекосяжні фантастичні ідеї — технічні і соціальні…
А потім учасники «вечора Мрії» йдуть в життя, щоб безупинною творчою працею втілювати свої мрії в реальність…
Світозар винувато озирнувся. Він забув, для чого прийшов сюди. Ось на нього докірливо дивиться Ліо — його незмінна подруга з дитинства. її зеленкуваті очі блищать захопленням — очевидно, щось цікаве говорить високий худий юнак. Треба послухати його, а то якось негарно виходить, — прийшов на збір і замкнувся сам в собі…
— …Отже, на мою думку, — палко виголосив юнак, — щастя в безупинному русі! Рух до мети, подолання перешкод, пошуки істини, ствердження нововідкритих законів — ось що таке Щастя!..
— А любов? — пролунав дзвінкий дівочий голос.
— Що… що таке любов? — Оратор розгубився. В світлі багаття він виглядав дуже кумедно — розставлені безпорадно руки, розкудлане волосся.
Почувся дружний сміх.
— Я кажу про любов! — знову настирливо озвалася дівчина. — Ти жодним словом не озвався про неї. Мета, істина, пошуки доріг, закони, рух! А почуття, яке завжди хвилює всі покоління людей, ти залишаєш в тіні!..
— Мене воно не хвилює! — якось непевно відповів оратор.
— Тим гірше для тебе! — сердито гукнула дівчина.
— Це справа інтимна! — почувся ще один дівочий голос. — Може, не варто говорити про це!..
— Неправда! — гаряче заперечили десятки голосів. — Говорити!.. Говорити про любов…
Ліо тихенько засміялася, присунулася ближче до Світозара.
— Правда, цікаво?..
Світозар неуважно хитнув головою. Він знову заглибився в свої роздуми. Дівчина образилася.
— Що з тобою? Ти весь вечір сумний, не слухаєш нікого…
— Пробач, — схаменувся Світозар. — Я ніяк не можу позбутися своїх думок…
— Яких?
— Коли-небудь скажу…
Дівчина сердито відвернулась, але весь час косо дивилася на Світозара.
Надходила північ. У небі пропливли червоні вогні ракетних кораблів. Вітер затих. Багаття згасало.
Гаряча дискусія про Щастя і Мрію закінчувалася. Як завжди, в ній «супротивники» не могли примирити своїх поглядів. І їм залишалось тільки одне — йти по важких дорогах життя, досвідом перевіряти свої плани, особисто досягати мети…
…Глухими стежками Світозар і Ліо йшли додому. Він не озивався ні словом. Дівчина теж мовчала. Так вони вийшли на край заповідника. В сяйві місяця, який котився на захід, заблищали велетенські щогли енергетичних споруд, сферичні ковпаки якихось будівель.
