Ті, хто підтримують Володимира Зеленського, вважатимуть цю книгу занадто критичною, а ті хто проти нього — компліментарною. Саме тому ця книга варта уваги.«Шоумен» — це фактично перша — відсторонена, наскільки це взагалі можливо — спроба описати саме особистість Зеленського, яка, без сумніву, зіграла ключову роль у подіях 2022 року і продовжує її грати зараз.Багато з тих, хто пам’ятає, як він танцював на сцені КВК у шкіряних штанях, грав попсових героїв у новорічному кіно та будував багатомільйонний бізнес на політичній сатирі, ніколи не питали себе, а що ж він за людина. Але відповідь саме на це питання має значення, коли починається велика війна.«Шоумен» — це не просто біографія Володимира Зеленського. Це книга про дитинство у Кривому Розі, КВК, російський шоубізнес, антисемітизм та ментальну прірву, що розділяє Україну та Росію. Ця книга дає певне розуміння того, як Зеленський співіснував із російськими наративом про Україну та про нього самого.Мабуть, того Зеленського, про якого пише Саймон Шустер у першій половині книги, вже не існує. Скоріш за все, він давно переродився у того, хто веде переговори із президентами США, свариться із європейськими міністрами та віддає накази генералам та полковникам і несе відповідальність за тисячі життів.Змінились й українці — ті, хто голосував за нього 2019 року і ті, хто виступав проти.Ті, хто залишились у Києві 24 лютого 2022 року, відчуватимуть те, що називається «спільним досвідом», читаючи главу про столицю тієї весни. Ті, хто опинились у оточеному Маріуполі — відчуватимуть, скоріш за все, злість. Ті, хто втікав за кордон, рятуючи дітей, також проваляться у свої спогади, тодішні надії та сподівання. Сприйняття тих самих слів та речень буде сильно відрізнятись в залежності від того, що трапилось з вами та вашими близькими за час великої війни.Так завжди, коли читаєш книгу про своє життя, яку написав хтось інший. Хтось, хто наче і розуміє твою мову, але, записавши кілька інтерв’ю, повертається до свого безпечного дому, де завжди є електрика.Книга про такого президента і про такі часи має викликати дискусії.Саме тому ми переклали її українською.
1 квітня 2022 року — Україна після початкового наступу Росії
1 грудня 2022 року — після відкидання російських сил і повернення територій
Таким наляканим, як у вечір нашого знайомства навесні 2019 року, я не побачу Володимира Зеленського ще довго. Ми були за лаштунками його комедійного шоу. Йшлося не лише про сценічне хвилювання, через яке він часто нервував перед виступом. Того вечора Зеленський, одягнений у смокінг, видавався онімілим з остраху; ходив туди-сюди, закусивши губу й втупивши погляд у підлогу, не помічав ані галасу, ані людей навколо. Близько трьох місяців тому він оголосив про свій намір балотуватися у президенти України, а менш як за годину мала відбутися прем’єра його нового естрадного шоу. Зеленський гратиме головну роль — конферансьє у власному ексцентричному вар’єте, — а мільйони глядачів дивитимуться трансляцію по телебаченню, улюбленому медіа Зеленського.
Хороші місця на цей концерт у Палаці «Україна» — найбільшій концертній залі Києва — коштували дорожче за місячний дохід пересічного українця, а біля входу я побачив натовп. У черзі до металошукачів чекали не лише представники київського вищого світу. Тут було чимало пенсіонерів, хіпстерів і офісних працівників, молодих пар на дорогому побаченні — різні верстви середнього класу, який сформувався в Україні після розпаду Радянського Союзу. Усі були шанувальниками Зеленського. Незабаром вони стануть його виборцями.
Одна з медіарадниць Зеленського, Ольга Руденко, яка завдяки його успіху того ж літа потрапить до Верховної Ради, витягла мене з натовпу й провела за лаштунки, до артистів у повному параді. Деякі обличчя видавалися знайомими з фільмів, хоча було важко розпізнати когось серед цього моря продюсерів і підтанцюристів, скупчення акторів біля виходу на сцену, гримерів і освітлювачів, хористок із завитим волоссям і у білих сукнях. Досвідченіші члени колективу знали, що зірку перед виступом турбувати не варто.
— Зачекайте, — сказала Руденко, коли я почав крадькома просуватися до Зеленського. — Познайомлю вас після концерту.
Зеленському було про що хвилюватися, і далеко не лише про вечірній виступ. Удень хтось повідомив про мінування Палацу. Анонімний голос у слухавці заявив, що будівлю начинено вибухівкою, яку підірвуть посеред концерту[1]. Попередження скидалося на чиюсь злу витівку, і Зеленський звелів команді не панікувати. Найімовірніше, припустив він, це надто завзятий прихильник когось із інших учасників президентських перегонів намагається зірвати велику прем’єру. Хоч би й так, закон вимагав від Палацу вжити заходів безпеки, тому приїхали поліціянти з кінологами, обшукали гардероб і буфет. Нічого підозрілого не виявили, однак шоу порадили скасувати. По обіді Зеленський переговорив з керівництвом Палацу — вирішили нічого не скасовувати. Навіть не попередили глядачів про небезпеку. Коли я дістався за лаштунки, у залі було вже понад три тисячі людей: достатньо, щоб учинилася тиснява під час панічної втечі, якби Зеленський оголосив про загрозу вибухів. Тож він удав, ніби все гаразд, і дозволив публіці насолоджуватися концертом у невіданні.
Навіть не всі артисти усвідомлювали небезпеку. В очікуванні свого виходу на сцену вони сиділи за лаштунками на валізах із костюмами, підживлювалися стравами навинос і виголошували тости. Дехто виступав із Зеленським десятиріччями, а це було його останнє велике шоу — після виборів він зробить крок у Задзеркалля та перенесеться із сатири в політику. Усі розуміли, що Зеленський навряд чи повернеться, і міркували, чи візьме їх із собою до президентського офісу.
— Не те щоб я хотів якоїсь конкретної посади, — зауважив один з коміків, Олександр Пікалов, плеснувши мені віскі у пластиковий стаканчик. — Проте, гадаю, я став би незлецьким міністром оборони.
У вступному монолозі Зеленський зробив акцент на абсурдності своєї передвиборчої кампанії та визнав, що писати жарти було нелегко. Юристи вивчали сценарій щодо порушень виборчого законодавства. Існували обмеження стосовно того, що Зеленському як лідеру перегонів можна говорити на телебаченні. Він не мав права відверто «агітувати» глядачів голосувати певним чином, хоча, коли йшлося про використання іронії та гумору, юридичні межі були розмитими.
— Жодної передвиборчої агітації, — зі сміхом повідомив Зеленський публіці та підморгнув. — Просто концерт. Усе по-чесному. До того ж ви, друзі, за нього заплатили.
Перш ніж зробити паузу і дати час усвідомити всю дивність ситуації, він додав:
— Нічого такого світ ще не бачив.