Історичний роман
–
Частина перша
ОДАЛІСКА
Великий візир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара-Мустафа, як його називала вся Туреччина, поглянув на себе у велике, в позолоченій рамці дзеркало роботи венеціанських майстрів. У ньому він побачив середнього на зріст, сухорлявого чоловіка в білому, як і належить великому візирові, одязі й такій же білосніжній чалмі, прикрашеній великим самоцвітом і срібним челенком.
Наблизившись до дзеркала майже впритул, він почав пильно розглядати своє обличчя.
Воно було темне, довгасте, з хрящуватим – не тюркським, а грецьким – носом, бо родина Кепрюлю походила з греків, що подібно багатьом іншим, потурчилися після завоювання Константинополя османами. Дві зморшки спадали від крил носа і різко окреслювали міцно стулений рот. Вони надавали всьому обличчю суворості. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода. А з-під крутих брів виглядали допитливі чорні очі, пронизливого погляду яких не витримував ніхто, навіть сам султан Магомет.
Згадавши султана, Кара-Мустафа криво посміхнувся.
Дитя! Доросле дитя, волею долі поставлене правити гігантською імперією. Йому б веселитися і розважатися з одалісками, яких у гаремі… понад півтисячі. Або – полювати… Полювання – то його стихія і найбільша пристрасть. Заради нього султан, не задумуючись, кине державні діла, військо, гарем і помчить у дикі хащі Родопських гір, щоб поганятися за вепрами, козулями, зайцями чи лисицями. Недарма ж він і прізвисько дістав – Авджі, тобто Мисливець…
Кара-Мустафа знову посміхнувся. На цей раз сумно. Адже йому, справжньому правителеві Османської імперії, доводиться гнути спину перед цим нікчемою і лінтюхом, який, одначе, корчить із себе великого завойовника і мріє про лаври Александра Македонського… А хто підніс його на таку недосяжну висоту? Родина Кепрюлю, яка ось уже тридцять, років беззмінне дає Туреччині великих візирів! Родина Кепрюлю, наймогутніша родина імперії, а можливо, і всього світу, з надр якої вийшов і він, Кара-Мустафа! Це вона піднесла на вершину влади Магомета четвертого, якого більш спритні брати, претенденти на престол, давно б уже згноїли у Семивежному замку… Нікчемаї Але спробуй хоч пальцем ворухнути супроти нього! Позбудешся не тільки звання й місця великого візира, а й голови.
Та ні! Рано чи пізно наступить час, коли він, Кара-Мустафа, не буде схилятися ні перед ким, бо сам стане правителем, султаном чи імператором великої імперії, яку збудує на руїнах Австрії, Венеції, Польщі та німецьких князівств. Уже готується величезне військо, перед яким зів'яне, мов трава на морозі, об'єднана сила ворогів Порти. На чолі війська він пройде вздовж Дунаю, нищачи все на своєму шляху. Подібно Тамерлану, він стане грозою і бичем божим поганих гяурів! На їхніх землях насадить іслам, пів-Європи наверне до вчення пророка, а Відень, прекрасну столицю австрійського імператора Леопольда, зробить своїм головним містом!
Все складається якнайкраще. З царем московським Федором, слава аллаху, підписано перемир'я. Отже, на півночі розв'язано руки. Імператор Леопольд, під'юджуваний єзуїтами, затопив кров'ю Західну Угорщину, ведучи безпощадну війну проти повстанців, і це допомогло туркам переманити на свій бік молодого графа Емеріка Текелі, що став вождем угорців. Текелі допоможе османам у боротьбі проти Австрії, за ним піде багато тисяч відчайдушних воїнів, а коли звершить своє діло і стане непотрібний, його доведеться усунути, а Угорщину, цей благодатний край на берегах Дунаю, він, Кара-Мустафа, зробить пашаликом своєї но-возбудованої імперії, її житницею.
Вивідачі доносять, що Леопольд засилає таємних послів до короля Франції Людовіка XIV, щоб після багатьох років неприязні, ворожнечі і воєн схилити його до дружби або хоча б до нейтралітету. Даремна праця! Великий візир одержав запевнення Людовіка в тому, що Франція ніколи не піде на угоду з Австрією, своєю давньою суперницею на континенті. Більше того, через королеву Ляхистану Марію-Казимиру, дочку зубожілого французького маркіза капітана д'Аркена, Людовік вимагав від Я на Собеського зберігати мир з турками і підтримувати мадяр проти Австрі!… Ян Собеський, давній ворог Порти, поки що вагається… Хай вагається! Бо має підставу: у нього немає ні війська, ні грошей…
Великий візир поринув у думки. А в них переплелись химерно дійсність із домислами, тверезі роздуми досвідченого державного мужа і воїна з рожевими юнацькими мріями.
Дивлячись у дзеркало, вже не помічав свого обличчя і навіть забув npfo невеликі набряки під очима, що з'явилися останнім часом, а уявляв себе імператором безмежної імперії, яка простиратиметься від берегів Дунаю біля Залізних Воріт до світловодого Рейну, а може, й далі. Те, що не пощастило зробити на Півночі, він здійснить на Заході.
І, може, то на краще?
