Ми всі це розуміли, і Штіллер був сповнений надії. Він заповзявся приготувати нам давно обіцяні грінки з сиром, а отже, влаштувати приємну, затишну вечерю. Він розпалив у коминку вогонь, охолодив вино й вистругав три шпички, щоб підсмажувати на вогні сир. Звісно, то була не селянська грубка, як на присланому малюнку, а радше розцяцькований коминок із підробленого мармуру у так само підробленому стилі початку нашого сторіччя. Грінки вийшли чудові, принаймні на наш смак; ми були голодні після прогулянки. Того вечора Штіллер багато пив. Щоразу, як ми хотіли кінчати вечерю, він відкорковував нову пляшку, і так серед не вельми жвавої розмови ми сиділи аж до одинадцятої години. Штіллер не був п’яний. Він швидко пив вино малими ковтками з високої вадської чарки і був бадьоріший за нас. А все ж не слухав, що говорилося. З очей ладні були бризнути сльози. Навіть як я пробував говорити про пані Юліку, він не слухав. То був тяжкий вечір. Може, він хотів щось сказати наодинці моїй дружині чи мені. А нас сиділо троє, і ми теж були такі самі безпорадні, як і він, силкуючись знайти якусь веселішу тему. Штіллер нарешті сам знайшов таку тему, краще за нас. Через півгодини трохи жвавішої розмови ми попрощалися й подалися до кімнатки в башті; Штіллер лишився стояти внизу в сінях — так само, як під час нічних телефонних розмов, не відповівши на наше кількаразове «добраніч». Я вже вважав за погану манеру, за своєрідний сентиментальний примус те мовчазне чекання, поки я, поклавши трубку чи зачинивши двері, перерву розмову... Хоч які ми з дружиною були стомлені, але не могли заснути.
Десь коло першої години я ще раз зійшов униз. У сінях було темно, натомість у вітальні світилося, і я завернув туди так, як є, в піжамі й босоніж, ступаючи майже нечутно. Наш приятель сидів перед згаслим коминком і, здавалося, спав. Я підійшов до нього, щоб чимось прикрити, але очі в нього були розплющені.
— Чому ти не спиш? — запитав Штіллер, насилу повертаючи язиком. Він був уже геть п’яний.
— Не треба більше пити,— сказав я.
Він налив чарку, наче з упертості, і скинув на мене оком. Я довго й розважно вмовляв його. Штіллер вихилив чарку, а коли підвівся, то ледве встояв на ногах.
— Пусте,— сказав він.— Я знаю, що впився, бридко, негарно, по-хлоп’ячому...
Він хитав головою, оглядався, наче щось загубив, і тримався за спинку стільця.
— Вона вмре? — запитав він, не дивлячись на мене.
Я спробував заспокоїти його, та Штіллер просто не слухав мене. Він схопив кочергу, не знаючи, що з нею робити. Очі йому були повні сліз, та на мене ті сльози не справляли враження: я ж бо знав, який він п’яний.
— Ходімо ляжеш,— сказав я.
Він позирнув на мене:
— Учора опівдні, коли я думав, що вона помре... вчора опівдні...
Я чекав надаремне: Штіллер не міг говорити далі, не сподівався, що буде ще з кимось нині говорити, а тепер йому заважало почуття, що в нього плутається язик.
— Запізно,— коротко докінчив він.
— Що запізно?
Я почав мерзнути.
— Все,— нарешті відповів Штіллер.— Два роки, голубе, два роки! Я пробував, їй-богу, пробував...— Він гикнув.— Перепрошую.— І знову замовк. Очевидно, він був не такий п’яний, як я спершу гадав. Йому хотілося говорити, і я підтримував розмову:
— Що ти пробував?
Йому довелося знову сісти.
— Байдуже що,— сказав він.
Я ще ніколи не бачив Штіллера в такому стані, таким жалюгідним, відразним і смішним. Мені було шкода його. До того ж я не знав, що мені робити. Моя розважність самому мені здавалася банальною.
— Вона помре? — знову спитав він, спершись на руки; мабуть, йому крутилося в голові.
— Ти ж сам розмовляв з лікарем,— відповів я. Що тобі сказали? Пригадай.
Він хитався навіть сидячи й не помічав того, не помічав, що брав сірника не тим кінцем, нарешті кинув його, тримаючи й далі в роті незапалену, зім’яту цигарку.
— Ніколи не пізно...— почав я, але завважив, що вибираю не ті слова, а тим часом загубив думку.
— Ніколи не пізно? — спитав він, стомлено всміхаючись.— Треба просто почати наново. А якщо не виходить, не виходить, та й годі, бо вже надто пізно? — Штіллер наче раптом потверезішав: — Рольфе,— сказав він цілком ясно й твердо, хоч язик йому плутався, — я можу людину вбити, але не можу її воскресити...
Йому, очевидно, здавалося, що цим сказано все. Вій знову сягнув по пляшку, на щастя, порожню, й вицідив із неї кілька крапель.
Що не виходить? — спитав я. Він тільки хитав головою.— Ти ж кохаєш її? Хочеш, щоб...
Він і далі хитав головою, не слухаючи мене.
