У серпні все ж таки з’явився Штіллер, не попередивши про свій приїзд і взагалі, як твердить Юліка, в такий спосіб, що своєю появою, мабуть, ще більше здивував головного лікаря, ніж тим, що довго не приїздив. Штіллер повівся так, наче його Юліку пусто-дурно тримають на веранді з зеленими шибками в стилі початку двадцятого сторіччя, й негайно зажадав від сестри, щоб вона пустила його дружину на прогулянку, щонайменше на годину. Підстава: Штіллерові треба поговорити з Юлікою. Що сталося? Йому здавалось, що на веранді, де, мовляв, з кожного боку їх могли підслухати, не варто навіть починати розмови. Він скинув тільки берета, проте лишився в непромокальному плащі, що його носив і влітку й узимку, бо не мав іншого. Юліка спитала: «То як тобі живеться?» Штіллер був якийсь скутий, м’яв у руках берета й дуже хвилювався, наче в цілому санаторії всі мали зважати тільки на нього, бо він хотів поговорити з своєю Юлікою на самоті. Її ласкавого запитання він ніби не дочув. І як невдовзі з’явився головний лікар на щоденний огляд, Штіллер поспішився і йому сказати, що хоче піти на прогулянку з Юлікою. Лікар був трохи спантеличений. Невже він мав перед хворою заявити навпростець, що в її стані про таке годі й думати? Адже Юліка вже тижнями чекала на той дозвіл. Сказати коротко і ясно: «Ні», як Штіллер того заслуговував, він, мабуть, теж не міг, бо Юліка й так уже занепала духом. Справді, що ж лікар мав робити? Стиха, відвернувшись, наче волів, аби його взагалі не чули, він погодився на півгодини, хай навіть на три чверті, але попросив, щоб Штіллер зачекав його в коридорі, бо хотів би поговорити з ним.
