Гіралензький хребет, первісний австралійський буш. П'ятеро жінок вийшло в похід. Повернулося четверо. Що ж могло статися за чотири короткі дні? Джейн Гарпер, авторка бестселеру «Посуха», переконливо доводить: що завгодно. Холод і зливи, непролазні хащі й отруйні змії, голод і втома, а ще ж ці гори мають погану славу: двадцять років тому тут нападав на самотніх туристок жорстокий маніяк. Федеральний агент Аарон Фок змушений узятися до цієї справи, адже мав професійний інтерес до зниклої жінки: смикнувши за цю ниточку, він сподівався розплутати клубок фінансових злочинів. От тільки, опинившись у далекій глушині й розкопавши ціле павутиння давніх і недавніх таємниць, він і сам уже почав сумніватися, чи розкриє непроникний буш свої секрети, адже тут, як ніде, оживає споконвічна сила природи.
Згодом решта четверо жінок цілком погоджувалася тільки щодо двох речей. По-перше, ніхто не бачив, як буш проковтнув Алісу Рассел. А по-друге, Аліса була така гостра на язик, що могла й поранити.
Жінки запізнювалися на місце зустрічі.
З-за дерев з’явилася чоловіча група — дісталася дороговказу ще до полудня, на добрячі тридцять п’ять хвилин раніше визначеного строку; чоловіки плескали один одного по плечах: чудово впоралися. На них п’ятьох уже чекав керівник групи, вдягнений у червоний флісовий спортивний костюм, й від нього віяло теплом і гостинністю. Чоловіки закинули в багажник мінівена свої високотехнологічні спальники й, полегшено зітхнувши, залізли в салон. У машині чекали похідні фруктово-горіхові суміші й термоси з кавою. Але, не звертаючи уваги на їжу, чоловіки кинулися до торбини, де зберігалися мобільні телефони, які довелося здати. Нарешті возз’єднання!
Надворі було холодно. Погода не змінилася. За останні чотири дні слабке зимове сонце визирнуло тільки раз. У мінівені було принаймні сухо. Чоловіки розсілися. Один з них пожартував щодо жіночої здатності орієнтуватися за картою, і всі зареготали. Попиваючи каву, чекали на повернення колег. Вони не бачилися вже три дні, тож можна й почекати ще кілька хвилин.
За годину самовдоволення поступилося місцем роздратуванню. Один по одному чоловіки відривалися від м’яких крісел і, вилізши з машини, починали міряти кроками ґрунтівку. Чимвище підносили телефони над головою, неначе на витягнутій руці легше буде впіймати непевний сигнал. Писали своїм половинкам у місто нетерплячі повідомлення, але ті не відсилалися. «Запізнюємося. Виникла затримка». Ці три дні були дуже довгі, й гарячий душ і холодне пиво вже зачекалися. А завтра ж на роботу.
Керівник не зводив погляду з дерев. Нарешті відстебнув рацію.
З’явилося підкріплення. Лісники заповідника, вдягаючи світловідбивні жилети, перемовлялися безтурботними голосами: «Та ми за п’ять хвилин їх звідти викуримо». Вони добре знали, де зазвичай туристи збиваються з маршруту, а до вечора ще багато годин. Ну, принаймні декілька. Вистане. Багато часу це не забере. В буш вони зайшли у професійному темпі. Чоловічий гурт знову запхався в мінівен.
Заки пошукова група повернулася, похідні суміші скінчилися, залишки кави охололи та згіркли. На тлі потемнілого неба біліли сильветки евкаліптів. Усі обличчя були зосереджені. Жартики згасли разом зі світлом.
Чоловіки в мінівені сиділи мовчки. У кризовій ситуації під час робочої наради вони б знали, як поводитися. Падіння долара, небажаний пункт в угоді — не проблема.
Але тут, у буші, чітких рішень годі шукати. Чоловіки гойдали на колінах свої мертві телефони, наче поламані іграшки.
Рятувальники знову забурмотіли в рації. У щільну стіну дерев уперлося світло фар; у морозному нічному повітрі клубочилися хмарки пари від дихання. Пошукову групу відкликали на коротку нараду. Чоловіки в мінівені не чули подробиць, але хіба це потрібно? Про все можна було здогадатися з тону. Темрява дуже звужує можливості.
Нарешті пошукова група розділилася. На переднє сидіння мінівена заліз світловідбивний жилет. Він доправить чоловіків на турбазу. Там їм доведеться переночувати — зараз ніхто не зможе відлучитися на три години, щоб відвезти їх назад у Мельбурн. Чоловіки ще перетравлювали сказане, коли почувся перший зойк.
Пронизливий, схожий на пташиний крик, він був настільки неочікуваний у нічній тиші, що на звук обернулися всі голови — й побачили чотири постаті, які з’явилися на верхівці пагорба. Дві з них, схоже, підтримували третю, а четверта невпевнено шкутильгала поруч. Здалеку кров у неї на чолі здавалася чорною.
— Рятуйте! — кричала одна з жінок. — Ми тут. Нам потрібна допомога, потрібен лікар. Будь ласка, допоможіть. Слава Богу, слава Богу, ми вас знайшли!
Пошуковці помчали назустріч; чоловіки, покинувши на сидіннях телефони, засапано бігли за кілька кроків од них.
— Ми загубилися, — почувся голос. А потім інший:
— Ми її загубили.
Важко було щось розібрати. Жінки кричали, плакали, перебивали одна одну.
— Аліса тут? Вона повернулася? Вона в безпеці?
В цьому хаосі, в нічній темряві, важко було зрозуміти, хто саме питає про Алісу.
Згодом, коли все тільки погіршилося, кожна з жінок наполягатиме, що ці слова сказала саме вона.
— Тільки не панікуй.
Федеральний агент Аарон Фок, який до цієї миті й не думав панікувати, згорнув книжку, яку саме читав. Переклав мобільний телефон у здорову руку й рівніше сів у ліжку.
— Гаразд.
— Аліса Рассел зникла, — тихо промовила жінка на тому кінці лінії. — Здається.
— Тобто? — Фок відклав книжку.
— Офіційно зникла безвісти. Цього разу не просто не хоче відповідати на телефон.
Фок почув, як його напарниця на тому кінці зітхнула. За всі три місяці, що вони працювали разом, Кармен Купер ще ніколи не здавалася такою напруженою, а це багато про що говорило.
— Загубилася десь на Гіралензькому хребті, — провадила Кармен.
— Гіраленг?
— Так, на сході, знаєш?
