— Річ не в тропіках, — зауважив гітарист, — пустеля ні до чого, ось про що йдеться.
— Там не пустеля, а пташині базари! Мільйони птахів.
— Це природа змушує птахів гніздитися там, де вони можуть знайти корм, — заперечила Сіллієме. — Пташиний базар — це п’ятдесят чи сто тисяч птахів, але не мільйон. Пташенята там рідше гинуть від холоду. Коли поряд інші птахи, тепловіддача менша. А ось на острові Врангеля гніздиться всього шість пар воронів. Птиця всеїдна, та однаково взимку скрутно. Пустеля! От якби весь Північний Льодовитий перетворити на кільце життя!
— Я читав, — сказав Євген, — що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани…
— Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять.
— Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас.
— Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, — сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме.
— Там мерзлота, — відповів Євген. — Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився.
— А я бачив женшень, — сказав високий хлопець. — Позаминулого літа. Місце — глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років.
— А потім?
— Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю.
— Я був у курільських лісах, — сказав гітарист. — Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник — як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна — лист лопуха наче намет або пляжний навіс.
…Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші — брили кедрів, за спиною внизу — чорне сонне море.
…Я підвівся із стовбура поваленого дерева, струсив з одягу глицю і жовтувато-зелене сміття і попрямував до них. Щоб нас не розділяли ці двадцять кроків, вузька кам’яниста смужка землі, що віддавала тепло нічному небові.
їй важко пригадувалося, як було раніше, коли її звали Аїрою, коли жила в підземному палаці, де не чути гарячих вихорів, завивання піску, шелестіння пилових хмар. І важко забути те, що вигадала про себе тут, на Землі, нове своє ім’я: Ірина Стеклова. Проте іншого вибору не було: кожен має право на минуле, хоч би й вигадане. Як же без цього?
Це й лишилось їй — відтоді, як побачила на своїй руці зелений браслет. Тричі прожити життя, щоразу освоюватися з новим, незнаним, потім розлучатися, наче з напівзабутою згадкою, а попереду — знову невідомість, незвіданість, завтрашнє… Хоч би скільки мала сили — все одно важко.
Проте ніхто не смів навіть помишляти про іншу можливість — жодна з метаморфоз не повинна була вивести її за коло узвичаєних понять. Хоч які б сміливі шляхи народжувала її думка, завжди і повсюдно поряд з нею любов і гіркота розлучень, мрія і надія.
Вона вимірювала майбутнє, хай поки що й туманне. Наче б лаштувалася до мандрівки в далеке селище, щоб попрощатися з тими, хто був їй колись близький. Вона ще не називала себе Аїрою. Історія її була простою: ось звідки вона — ось її домівка, і мати, і сестра її, і той, з ким цілувалася від пізнього вечора й до світання біля чужого ґанку. Образи вже розмивалися, наче далека минувшина, яка зненацька постає у пам’яті крізь непроникну пелену.
Марила майбуттям. Воно мало звільна поглинути її увагу і змінити. Все життя її з дивовижними перетвореннями записане на зелених нитках браслета, їй лишалось тільки скорятися стародавнім велінням. Чиїм? В ім’я чого? Вона могла обирати друзів-товаришів, розмовляти й працювати з ними, мріяти, сподіватися, кохати. Але за цим стояла доля інших. У неї могла бути лише одна мета: не забути про них, коли настане час. І лише задля цього, загалом, вона перебувала тут, на Землі.
Думала: востаннє вернеться до своїх, щоб попрощатися. І передчуття цього прощання тривожило її. Ніби в ній уже жило дві людини, і вона слухалася то одну, то іншу. Те, що відбулося, поставало перед нею то як справжня, достеменна минувшина, то як мрія, то як вигадка.
Страждала від цього і водночас нагло й тяжко борсалася в споминах: що ж усе-таки було насправді?
