Твір, який щойно тепер опублікував син автора — Крістофер Толкін, — описує трагічну долю Туріна та Ніенор. Над ними тяжіє страхітливе прокляття Морґота — жахлива помста їхньому батькові за небажання скоритися волі Темного Володаря. Сумної розв'язки не уникнути навіть завдяки співчуттю ельфів, власній відвазі чи перемозі над драконом Ґлаурунґом. Утім, навіть безнадійна, боротьба все-таки має сенс — як запорука перемог у майбутніх битвах зі злом, що їх Дж. Р. Р. Толкін описав у інших творах — «Гобіті» й «Володарі Перстенів».
Годі заперечити, що для більшості читачів «Володаря Перстенів» легенди Прадавніх Часів (у різних формах попередньо опубліковані в «Сильмариліоні», «Незавершених оповідях» й «Історії Середзем'я») або не відомі цілком, або ж відомі лише за чутками про них як про дивовижні та недоступні за способом і стилем викладу. Тому мені завжди здавалося, що найдоцільніше буде видати повну батькову версію легенди про дітей Гуріна як самостійний твір, окремою книгою, з мінімумом редакторської присутності, а понад усе — у формі неперервної оповіді, без білих плям і прогалин, якщо цього вдасться досягти (з огляду на незавершений вигляд, у якому батько залишив деякі частини), не перекручуючи тексту й нічого не домислюючи.
Я подумав, що саме в такому вигляді історія про долю Туріна та Ніенор — дітей Гуріна та Морвен — проллє світло на місце дії та сюжет, що розгортається на тлі незнаного Середзем'я. Адже все це — хоч задумане як легенда, що дійшла до нас із віддалених епох — сповнене життєвої безпосередності: і затоплені землі на заході по той бік Синіх Гір, де в юності гуляв Деревобородий, і життя Туріна Турамбара в Дорломіні, Доріаті, Нарґотронді та Бретілському Лісі.
Тож книгу цю адресовано найперше тим читачам, котрі, ймовірно, пригадують сказане про надзвичайно тверду шкуру Шелоби, що її «не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна», — або те, як Елронд, розмовляючи з Фродо в Рівендолі, згадував про Туріна та називав його «давнім могутнім другом ельфів», — проте нічого іншого про цього героя ще не знають.
Задовго до появи бодай найменшого натяку на оповіді, які пізніше ввійдуть до «Гобіта» чи «Володаря Перстенів», допіру ще юнаком у часи Першої світової війни, батько взявся писати збірку оповідань під назвою «Книга втрачених оповідей». То був його перший, доволі розлогий, фантазійний літературний витвір, адже навіть у незавершеному вигляді він містив чотирнадцять готових оповідей. Саме у «Книзі втрачених оповідей» уперше розповідається про богів, або валарів; про ельфів і людей, котрі виступають у ролі Дітей Ілуватара (Творця); про Мелкора-Морґота — великого Ворога; про балроґів і орків, а також про землі, де відбуваються зображені в «Оповідях» події: Валінор — «землю богів» по той бік західного океану та «Великі Землі» (пізніше названі «Середзем'ям», поміж морями Сходу та Заходу).
Три з-поміж «Втрачених оповідей» вирізнялися великим обсягом і особливою повнотою, й усі три розповідають і про людей, і про ельфів: «Сказання про Тінувіель» (у скороченій формі з'являється на сторінках «Володаря Перстенів» як Араґорнова історія про Берена та Лутіен, яку розповіли гобітам на горі Грозовій; його мій батько написав у 1917 році); «Турамбар і Фоалоке» (про Туріна Турамбара та Дракона, написано 1919 року, якщо не раніше); «Загибель Ґондоліна» (1916–1917 рр.). У часто цитованому фрагменті з довгого листа, датованого 1951 роком (тобто за три роки до публікації «Братства Персня»), описуючи власну творчу працю, мій батько розповідає і про свої ранні амбіції: «Колись давно (відтоді я потроху опустився на землю) мені заманулося створити основну частину більш-менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла… Деякі з великих оповідей я б описав детально, та більшість накидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами».
З цього спомину видно, що віддавна частиною батькової концепції твору, який пізніше отримав назву «Сильмариліон», було значно детальніше розгорнути деякі «Оповіді». І справді, в уже цитованому листі від 1951 року він навмисно означує три згадані тут історії як найдовші у «Книзі втрачених оповідей». Там же він називає сказання про Берена і Лутіен «найважливішим серед оповідань, які ввійшли до „Сильмариліона“», а ще каже, що «ця героїчно-казково-романтична розповідь (на мою думку, прекрасна та вражаюча) цілком сприйнятна сама собою, бо вимагає тільки загального несистематизованого знання передісторії. Проте вона є також фундаментальною ланкою в циклі й тому поза певним місцем у ньому втрачає повноту багатозначності». «Є також інші оповідання, однаково детальні в потрактуванні, — продовжує він, — й однаково незалежні, хоч і прив'язані до загальної історії». Тут ідеться про «Дітей Гуріна» та «Загибель Ґондоліна».
