Експедиція «Гондвана» — 3.«Слід «Баракуди» — заключна частина трилогії «Експедиція «Гондвана», присвяченої пошукам в Індійському океані затонулого материка. Герої повісті, мужні радянські акванавти, допомагають вчасно виявити і знешкодити злочинців на «Баракуді» — похмурій підводній споруді, де атомні маніяки провадять експерименти.
Далеко десь — тепер уже не видно ні верхівок дерев, ні узгір'я — лишився острів, і нас обступила вода. Вода й небо і знову вода…
Човен, на якому ми вийшли в океан, підхопили течії й однесли ген від берега. Потім здійнялася буря.
Шторм не вщухав. Над спіненим океаном вітер гнав клоччя грозових хмар. Вони були схожі на поріділі зграї велетенських птахів. У просвітах між їхніми обворсаними крилами голубіло високе небо. З димчастої пелени, жевріючи, витикався окраєць сонця.
Хвилі налітали звідусіль. Неначе акули, підпливали до човна, мордами тицяючись у ковзкі дерев'яні борти. Здавалося, вони силкуються його пошматувати, а тоді перекинути й потопити в запаморочливій глибині.
Протидіяти стихії було марно. Але й сидіти, чекаючи кончини, не краще. Хіба ж ми для того вирвалися з полону — втекли з окупованого американською солдатнею острова, щоб отак легко, без бою здатися на милість океану?!
— Старайтеся, хлопці, утримувати човен носом до хвилі, а я тим часом орудуватиму стерном на кормі,— гукнув командир, пересилюючи ревище бурі.
— Гаразд, Кіме Михайловичу! Постараємось, якщо не перекине… — похмуро відповів Альфред, заносячи весло над збуреною водою.
Для човна особливо небезпечно опинитися під кутом або лагом до напрямку руху хвиль. Набігаючи одна за одною, вони, мов на долонях, підносять його з корми і, бавлячись, носом кидають у глибочезні водяні вирви, кожна з яких може стати могилою.
Альфред Заєць і я, не випускаючи з рук весел, умостилися на лаві: він під правим бортом, я ліворуч од нього.
Мені згадалося завчене колись правило поведінки гребців на човні й шлюпці.
На банці-лаві, говорилося в ньому, сідають у положення «струнко», тобто обличчям до корми. Ноги в колінах згинають, руки на них схрещують. Треба також дотримуватися форми одягу, не висовувати ліктів за борт і тому подібні настанови.
«Наївні правила! — з іронією подумав я. — І непотрібні — принаймні для тих, хто потрапив у штормове море, тому що в бурю на ньому про вишукану позу сидіння не може бути мови».
Узяти хоч би нас. Заєць, як спрут, розчепірив руки й ноги, стараючись утриматися на банці й не випасти за борт. Я також зігнувся дугою, налягаючи на весла.
Форма нашого одягу? Вона щонайпримітивніша, дикунська — лише пов'язка на стегнах, та й то злиняла й обскубана.
Ось так ми пливемо. Гребем, до крові натираючи долоні, намагаємося, щоб човен лягав носом до хвилі. Та набігає вал, і наші старання зводяться нанівець — лайбу збочує з курсу. Її кладе на борт, кидає вниз, угору, гойдає, кружеля на одному місці, зносить — світу білого не видно! — за водяні гори; знову жбурляє через канави й пагорби вперед.
Човен дивом тримається на плаву, але спрямувати його так, як те радить Кім Михайлович, ми не можемо.
Лота, схилившись над днищем, половинкою ядра кокосового горіха вичерпує воду. Барарата, в якого відкрилася вогнепальна рана, їй допомагає.
Лота й Барарата — наші друзі, тубільці з острова Носі Мазава. Знаючи, що, лишившись на острові, рано чи пізно знову потраплять у пазурі до окупантів, вони попросили нас взяти їх із собою.
— Скажи, Васка-Кваска, свій командир, — перед тим як човен мав рушати в небезпечну мандрівку, звернулася до мене Лота. — Скажи йому — ми разом плавати далеко-далеко… Може, очі побачать Бонго Бе, тоді я пішла-ходила у свою танану.[1]
Бонго Бе, інакше Велика гора, — острів сусіднього архіпелагу, на якому дівчина жила в дитинстві.
Я переповів сказане Кіму Михайловичу. Командир спочатку не погоджувався на ту пропозицію.
— Як-не-як, Васько, — розсудливо мовив він, — Носі Мазава — її рідна земля. Вивозити людей, до того ж невідь-куди, не маємо права.
— Кіме Михайловичу, — наполіг я. — Ви самі розумієте, що душогуби живими наших друзів не залишать — надто багато Лота знає про таємні військові приготування на скелі Голова Дракона, а Барарата — про знищене село Яо-Ватономбі.
— Розумію, друже, — співчутливо кивнув головою командир. — І все ж вивозити остров'ян негоже. Лицемірна зарубіжна преса, дізнавшись про це, зчинить галас.
— Ну й нехай торохтить Солоха, як діжка з горохом! — на мою підтримку докинув слівце Альфред. — І Лота й Барарата, — додав він, — були бранці, скуштували американського «гуманізму». Отож ніхто нас, крім хіба що тих, хто сам порушує міжнародне право, позбавляючи людей свободи, не звинуватить.
Барарата наполягав теж: пливти куди завгодно, аби тільки вирватися з полону.
І Кім Михайлович погодився — взяв тубільців у човен.
Вітер, хмари, шаленство хвиль, а в цій розгойданій колисці невеличка цятка — наш човен.
Було б несправедливо твердити, що плавання в буряному океані, навіть на великому судні,— прогулянка. Океан, переконавсь я, не для розваг. З ним жарти погані. Від нас він вимагає уміння й стійкості, і ми кидаємо йому виклик не для того, щоб потішитися або когось здивувати своєю зухвалістю. Сила протистоїть силі — інакше не може бути.
