Спускаю мірило пів століття в глибінь часу. Заходжу у двір «Вілли Марії». Це мої Бешінарські сади, в яких разом із сусідськими дітлахами у надвечір’я граюся в піжмурки. Відчуваю погляд Лізетти, ховаючись у кущах самшиту. Потрібно лише ще один відтинок пів століття, щоб побачити дівчинку Лізетту на балконі сімейного готелю у французькому кварталі. Відвести її до музичної школи у вулиці Кускура; а в неділю супроводити на прогулянці з батьками набережною вздовж моря. Я тут, де колись була Лізетта. Та жодна будівля, яку я бачу, не з того часу, коли вона тут ходила. Всього не вистачає. Інтонацій, без яких не можу чути гамір міста з листівок кольору сепії, горлання продавців на ринку Капані, слова, вимовлені турецькою, грецькою, ладіно, французькою, болгарською, італійською мовами. Ні гуркіт поїздів, ні сирени пароплавів, ні теленькання трамваю. Не знаю, як Лізетта поїхала до Відня. Чи хтось супроводжував її у тій довгій дорозі? Живе в інтернаті фрау Хаслінгер у дев’ятнадцятому бецірку й навчається солоспіву. Мріє про кар’єру оперної співачки. Починається війна. Лізетта тимчасово знаходить прихисток у родичів у Трієсті. Три роки по тому у великій пожежі згорає весь квартал, в якому вона виросла; зникли її батьки й будь-який слід попереднього життя. До Салонік вона більше ніколи не повернулася.
«Бог з тобою, звідки ти взяв? — знову озивається мама. — Тобі аби вигадувати. Так, була в Салоніках, відразу після війни. Повернулася до Трієста нажахана тим, що там бачила. Крізь яке пекло пройшла».
Далі йдуть оповіді з будуара, з трюму чужих життів. Дефілюють Хітероти, граф Мілевський, Діона Фажов… Де вона поназбирувала всі ці епізоди? І чим її так зачарувала Лізетта? Життям, про яке могла лише мріяти, бо Лізетта була всім тим, чим моя мама бажала бути. Та все ж не відчувала ревнощів до неї, як до інших жінок з бурхливим минулим. Обидві зростали без своїх мам. Досвід інтернату зблизив їх. Поводилися, мов змовниці. Могли порозумітися лише їм відомими знаками. В однаковий спосіб заправляли простирадла. Кількома рухами вранці застеляли ліжко, вправно розгладжуючи зморшки в місці дотику подушок і покривала, немов вони все ще вихованки віденського й шабацького інтернатів.
У той час, коли ми вселялися на Губчеву вулицю, Лізетта більше не викладала сольфеджіо в музичній школі. Не давала більше й приватних уроків. На сотню метрів вниз сходами, на Рібарській вулиці, живе її наступниця, вчителька Фажов. Вона готувала мою сестру до фестивалю «Діти співають» 1964 року в Загребі. Ходили чутки, що після війни, за часів англо-американської адміністрації, Діона Фажов грала на офіцерських забавах у «Віллі Марії», яка тоді називалася «Готель Централ». Ніби-то крутила роман з одним англійським капітаном. Годинникар Малеша стверджував, що Лізетта брала участь у тих забавах. Співала мелодії з оперет. Хоча годинникар Малеша приїхав до Пули після виходу англо-американського війська, та він вважав себе свідком того часу. Переказував історії, які чув від інших, із такою переконливістю, що з часом перетворився на очевидця. А справжніх свідків було так мало. Місто за кілька місяців зовсім спорожніло. Більшість італійців виїхало після приходу партизанської влади. Та це не завадило вбогим душам пліткувати, давати волю заздрості та лицемірству. І загрожувати життю тих італійців, які залишилися.
«Всі люди письменники, — стверджувала моя мама. — У світі немає нікого, хто б не вигадав хоч однієї історії. Тому така плутанина».
Якийсь африканець швидко обходить столи, пропонуючи віяла. На з'яву офіціанта відразу забирається геть. Ті віяла немовби взяті з Лізеттиних шухляд. Шовкові хустинки, шалі, панчохи, брошки, браслети. Запах лаванди. Все є в асортименті. Вечері, приготовані зі здобичі годинникаря Малеші, Лізеттині фото, загадковий татів сміх, коли товариство за столом хвалить мою маму, інвентар речей, вкрадених у Вінковцях, і мамині слова: «Одного разу, коли тобі все проясниться, втямиш, що твоє — лише те, що існує в спогадах».
Я вже в роках Лізетти Біз’як, а вже завтра можу стати однолітком Мілкіци й Ірми Цар. Міг би вирушити з ними на прогулянку, попід руку, трсатськими сходами до Рієчини, сходити на морозиво до «Славіци». Мама має рацію: не вигадувати, важливо лише достатньо довго вдивлятися в себе. Час локалізувати оте там. Наблизитися до нього під іншим кутом. Знову прожити кожну мить, збережену в пам’яті. Я став власником якихось нових перспектив.
Перевага старості — у тому, що немає вже чого втрачати. Всі карти на столі. М’який дотик деменції — нагорода за пройдений шлях. Я в тих роках, в яких мама вже іноді починала хибити.
«Ти і я — ми єдині живі з усієї нашої генерації, — сказала задумливо. — Можливо, тому що ми добре організовані, нам все по дорозі, і життя нас не втомлює».
Час звітувати мамі.