Того червневого дня, коли мама померла, сиджу в помешканні на Ержебет Корут, у центрі Будапешта. Вимовляю вголос: готель «Липа». Наша перша пульська адреса. Високо на стелі лампочка в металевому ковнірчику. Слабенька напруга однофазного струму підсилює відчуття притупленого відчаю й самотності. Холодний листопадовий ранок. На вулиці майорять прапори. Державне свято. Стою коло вікна. Намагаюся поглядом фізично віддалитися від простору готельної кімнати. Від раннього ранку, коли ми дізналися, що у Вінковцях обікрали наш вагон, мама суворо докоряє татові, що не замкнув двері вагону на навісний замок, а повірив робітникам белградського вокзалу, що достатньо лише пломби.
«Де ти живеш, наївний? — повторює без перерви. — Як тебе пошили в дурні. Вони всі у змові. Так воно водиться в злодійській країні».
Батько просить її говорити тихіше. Нервово гризе мундштук і ходить кімнатою в синьому моряцькому однострої. Скриню з його гардеробом також вкрали у Вінковцях.
Порожня Кандлерова вулиця. Голі гілляки платану перед вікном готелю «Липа». Прапори й транспаранти на фасадах. Святковий ранок, поодинокі перехожі. Виразно бачу ту картину з вікна помешкання на Ержебет Корут чотири десятиліття по тому, одного сонячного червневого дня, коли надійшла звістка про мамину смерть.
Пограбований вагон у Вінковцях — це перша реакція на цю звістку. Вимовив це її голосом. Підходжу до вікна й дивлюся на автомобілі та жовті трамваї, що мчать бульваром. Перевіреним трюком намагаюся вгамувати біль. Принцип однаковий, немає значення, чи я в кріслі стоматолога, чи мене діймають муки кохання. Перенестися в якийсь інший простір, у якийсь далекий час. Спалах лампи фотографа в кімнаті готелю «Палас» на Охриді зупиняє плач. Тоді я вперше спробував опанувати мистецтво втечі від болю.
Продовжую мамину мантру. Зринають фоє готелів, безіменні люди, площі та вулиці, фасади, уривки діалогів, валізи й торби на металевих поличках над сидіннями в купе поїздів. Тоді не маю з собою фотографії з Охрида. Лише через рік, коли повернуся до Белграда, дізнаюся, що на звороті стоїть дата 22 червня — день маминої смерті сорок шість років по тому.
Як довго у нашій голові живуть голоси ближніх? З виразними інтонаціями.
Є слова, які належать лише їм.
«Бог з тобою». Улюблене мамине речення. Вимовляла його з підвищеною інтонацією. Тоді вона стискала губи, скошувала погляд. А після цього починалася жорстка суперечка зі співрозмовником, за крок до сварки.
Того ранку в готелі «Липа» вона відмовилася піти з татом на вокзал. «Бог з тобою, — повторювала весь час. — Піди сам. Маєш список речей, тож комісія легко встановить, що вкрадено. І принеси мені оту мою коробку з листами в червоній скриньці. Сподіваюся, її не вкрали».
Відчуваю, що їй просто несила було бачити розгардіяш, який крадії залишили по собі в пограбованому вагоні. В її голові все було пронумероване, окантоване, підшите, обрамоване, симетричне. Ніщо не буває само по собі. Все в цьому світі витікає одне з одного. Найкращий захист від неприємних запитань — це заздалегідь продумані відповіді. Мама, власне, й не розмовляла, а відповідала на питання, які сама собі ставила. З тієї патологічної потреби порядку виростав найбільший з можливих безладів.
Той безлад осідав у мені. Все життя намагаюся позбутися шинелі реалізму, яку мама напнула на мене. Ніяк не второпаю, чому хтось чи щось завжди десь повинні бути. І годі мені вже комусь щось пояснювати. Скажімо, достатньо, щоб птах просто летів. Не моя справа шукати гілку, на яку він сяде. Будь-коли маю право хряснути дверима розділу.
Зовсім гублюсь у фантастиці. Казки завжди мене бентежать. Бісить мене кожна подія, яка не має раціонального пояснення. Не можна прилетіти нізвідки. А сам політ? Якісь чарівні лампи, килими й решта дурниць. Та й скриню зі скарбом годі знайти саме тоді, коли скарб найпотрібніший.
Спочатку, коли я ще не знав літер, мама мені читала перед сном. То був час, коли ми жили в Новому Белграді. Пригадую байку про любов мурашки й бджоли. Марно я її потім шукав у Лафонтена, Андерсена, братів Грім. Найбільше історій було про речі та предмети. Пам’ятаю сповідь хатнього порогу. Підозрілий до кожного гостя, старий рипун іноді непомітно посувався, і зловмисник спотикався. Дотепер я з недовірою ставлюся до осіб, які на вході до хати послизаються чи спотикаються.
Коли батько повернувся з вокзалу й повідомив мамі, що каучукову коробку теж украли, вона заплакала. Ми з сестрою мовчали. Схлипуючи, мама казала, що ніколи не перетужить за листами й зошитом, в якому записані всі її подорожі — міста та назви готелів, де жила. І всі ті історії.