Служниця полностью

— Я… йти. Зараз.

— Так, — киваю я. — Звісно. Я… Мені шкода. Я просто по-дружньому. Я не хотіла…

Він дивиться на мене таким поглядом, наче розуміє, що всі мої

вибачення ніц не варті. Мабуть, певні речі таки є спільними для всіх

мов.

— Вибач, — кажу я вже втретє, коли він рушає до виходу. — І…

Дякую, що приніс коробку. Grazie.

Ензо на мить затримується біля дверей. Темні очі зустрічаються з

моїми.

— Ти… їхати, Міллі, — каже своєю ламаною англійською. — Це…

— підтискає губи, а тоді промовляє таки з помітним зусиллям слово, яке вже казав того, першого дня, але цього разу вже англійською: —

Небезпечно.

Знову стривожено озирається на сходи. Відтак хитає головою і, перш

ніж я встигаю зупинити його, аби розпитати, що саме він мав на увазі, квапливо виходить з будинку.

15 Багато роботи ( італ. ).

16 Божевільна! ( італ. )

17 Якого біса! ( італ. )

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

Господи, яке приниження!

Чекаючи, поки в Сесілії завершаться заняття з чечітки, я досі

перетравлюю принизливе усвідомлення того, що Ензо дав мені

відкоша. Голова в мене розколюється, а злагоджений тупіт маленьких

ніжок, який лунає з класу, жодним чином не покращує ситуації.

Роззираюся: невже нікому цей звук не здається таким дошкульним, як

мені? Що, серйозно, жодній живій душі? Тільки мене він дратує?

Жінка, яка сидить у сусідньому кріслі, співчутливо дивиться на мене.

Судячи з її природно гладенької шкіри, без жодних слідів підтяжок чи

ботоксу, ми з нею приблизно одного віку. А отже, дитина, яку вона

прийшла забирати, найімовірніше, теж не її власна. Вона теж прислуга, як я.

— Може, вам адвіл дати? — пропонує вона.

Мабуть, якимось шостим чуттям угадала, що мені недобре. Чи, можливо, я надто промовисто зітхала.

Вагаюся, тоді киваю. Болезаспокійливе не позбавить мене відчуття

приниження через те, що сексуальний садівник мене відшив, але

принаймні полегшить головний біль.

Дівчина порпається в місткій чорній сумочці й витягає слоїчок.

Вичікувально зводить брови. Я простягаю долоню, і вона витрушує дві

маленькі червоні пігулки. Вкидаю їх до рота, ковтаю на суху. Цікаво, чи швидко вони подіють.

— До речі, мене звати Аманда, — каже вона. — Я ваша офіційна

розповсюджувачка наркоти в кімнаті очікування дитячого гуртка із

чечітки.

Мимоволі сміюся.

— По кого ви прийшли?

Вона перекидає через плече каштанове волосся, зібране в кінський

хвіст.

— По двійнят Бернштейнів. Чули б ви, як вони вдвох вибивають ту

чечітку. Годі витримати — а надто якщо голова болить. А ви по кого?

— По Сесілію Вінчестер.

Аманда стиха присвистує.

— Ви працюєте у Вінчестерів? Ну, то щасти вам.

Підтискаю коліна.

— Що ви маєте на увазі?

Вона знизує плечима.

— Ніна Вінчестер. Ви ж бо розумієте, про що я. Вона… — Аманда

виконує той самий універсальний жест, покрутивши пальцем біля

скроні. — Розумієте?

— Звідки ви знаєте?

— Та ну, про це всі знають. — Вона кидає на мене задумливий

погляд. — А ще в мене таке відчуття, що Ніна — ще та ревнивиця. А

чоловік у неї дуже нівроку, еге ж?

Відводжу очі.

— Ну… нормальний.

Аманда знову порпається в сумочці. Я облизую губи. Ось вона, та

нагода, на яку я так довго чекала. Ось вона, та людина, з якої я можу

витрусити інформацію про Ніну!

— Отже… — починаю я. — Чого це люди кажуть, що Ніна

божевільна?

Аманда скидає очі. Я встигаю злякатися, адже на мить мені здається, що її образить таке відверте розпитування. Проте жінка широко

всміхається.

— Ви ж у курсі, що вона лежала в психушці, так? Про це всі

говорять.

Мене пересмикує від словиська «психушка». Упевнена, ця дівчина

може оперувати не менш мальовничими визначеннями й стосовно того

місця, де минули останні десять років мого власного життя. Але мені

треба все з’ясувати. Серце в мене калатає, воно звучить тепер в унісон

з гупанням маленьких ніжок у сусідній кімнаті.

— Та ніби щось таке чула…

Аманда цокає язиком.

— Сесілія тоді була зовсім крихіткою. Бідолашна — якби поліціянти

приїхали бодай на мить пізніше…

— Тобто?

Аманда стишує голос. Роззирається.

— Ви ж бо в курсі, що Ніна втнула, чи не так?

Мовчки хитаю головою.

— Йой, це такий жах… — Аманда глибоко вдихає. — Вона

намагалася втопити Сесілію у ванній!

Затискаю собі рота долонею.

— Вона… що вона намагалася?!

Моя співрозмовниця з похмурим виглядом киває.

— Ніна приспала її, поклала малу до ванни, ввімкнула воду, а тоді

сама зжерла жменю пігулок.

Розтуляю губи, але всі слова десь поділися. Я очікувала почути якусь

історію на кшталт того, що Ніна… ну, не знаю… побилася з іншою

матусею з балетного гуртка через колір пачок, а тоді в неї стався

нервовий зрив. Чи, можливо, що її улюблена манікюрниця припинила

приймати клієнток, і Ніна через те зірвалася. Але це… це ж геть інша

річ! Ця жінка намагалася вбити власну дитину! Та нічого жахливішого

на світі немає.

— А сам Ендрю Вінчестер тоді, здається, був у своєму офісі, — веде