Служниця полностью

мало не перечепилася сьогодні вночі. Вони лежать там, де він їх

поклав.

— Так.

— Я хочу, щоб ти лягла на підлогу кімнати й поклала їх на живіт.

— Тобто?

— Ти добре мене почула, — каже він. — Я хочу, щоб ти поклала ці

три книжки собі на живіт. І тримала їх так три години.

Я дивлюся на двері, уявляючи собі, як він усміхається там, у

коридорі.

— Ти ж бо жартуєш, еге ж?

— Жодних жартів.

Зеленого поняття не маю, нащо він це робить. Це не той Ендрю, у

якого я закохалася. Він наче грається зі мною в якусь химерну гру. Не

знаю, чи він розуміє, що зараз дуже мене засмучує.

— Послухай, Ендрю. Хай там що ти замислив, хай у яку гру вирішив

пограти, випусти мене, будь ласка, із цієї комірки й принаймні дай піти

в туалет.

— Мені що, дохідливіше пояснити? — Він цокає язиком. — Ти

недбало залишила мої книжки у вітальні, я мусив замість тебе

прибирати їх на належне місце. Тепер я хочу, щоб ти взяла ці книжки й

відчула їхню вагу.

— Я цього не робитиму.

— Хибне рішення. Бо ти не вийдеш із цієї кімнати, допоки не

виконаєш того, що я тобі наказав.

— Чудово. Тоді я попісяю в штани.

— Там, у шафі, є цебро, якщо тобі потрібно в туалет.

Коли я щойно переїхала сюди, то помітила блакитне відро, яке стояло

в кутку шафи. Там я його й залишила та весь цей час про нього навіть

не згадувала. Озираюся на шафу — воно так там і стоїть. Сечовий

міхур скручує спазм, я схрещую ноги.

— Ендрю, я серйозно. Мені дуже треба в туалет.

— Я щойно пояснив тобі, що треба зробити.

Він наполягає на своєму. Не розумію, що тут відбувається. Це ж Ніна

божевільна! А Ендрю — притомний, він урятував мене, коли Ніна

обвинувачувала в тому, що я буцімто поцупила її вбрання.

Вони що, обоє хворі на голову? І вдвох підлаштували оце все?

— Чудово, — кажу я. Треба покінчити із цим. Сідаю на підлогу, беру

одну з книжок, намагаючись видавати якомога більше шуму. — Все, я

поклала на себе книжки. Випусти мене.

— Не поклала.

— Поклала.

— Не бреши.

Я роздратовано форкаю.

— Звідки тобі знати, брешу я чи ні?

— Бо я тебе бачу.

Мій хребет наче розтікається рідиною. Він мене бачить? Дивлюся то

на одну стіну, то на іншу, видивляючись вічко камери. Скільки вже він

спостерігає за мною? Він що, стежив за мною увесь час, поки я тут

жила?

— Ти її не знайдеш, — каже Ендрю. — Камера добре прихована. І не

переймайся, увесь цей час я за тобою не стежив. Почав лише кілька

тижнів тому.

Спинаюся на ноги.

— Дідько, та що з тобою таке? Випусти мене просто зараз!

— Розумієш, у чому річ, — повільно каже Ендрю. — Як на мене, ти

не в тому становищі, щоб висувати вимоги.

Кидаюся до дверей. Навалююся на них, гамселю п’ястуками по

дереву, і шкіра на руках миттю червоніє.

— Богом клянуся, якщо ти мене звідси не випустиш… Це не смішно!

— Агов! Агов, кажу! — спокійний голос Ендрю уриває мій рейвах.

— Заспокойся-но. Я тебе випущу. Обіцяю.

Руки мої знесилено падають. П’ястуки скімлять.

— Дуже дякую.

— Але трохи згодом.

Щоки в мене пашіють.

— Ендрю!..

— Я пояснив тобі, що ти маєш зробити, щоб звідси вийти, — каже

він. — Це цілком і повністю справедливе покарання за те, що ти

накоїла.

Підтискаю губи, надто розлючена, щоб йому відповідати.

— Мабуть, я дам тобі трохи часу поміркувати про це, Міллі.

Повернуся згодом.

Присягаюся богом, я досі певна, що він жартує. Аж тоді звук його

кроків віддаляється коридором.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ДРУГИЙ. МIЛЛI

Минула вже година, відколи Ендрю пішов.

Я таки скористалася тим відром. І ні, я не хочу про це говорити. Але

я терпіла до останнього, мало не усюсялася. Досвід вийшов, м’яко

кажучи, цікавий.

Коли цю проблему я розв’язала, у животі забурчало. Я зазирнула в

крихітний холодильник, де зазвичай у мене стояли якісь перекуски —

йогурт і таке інше. Але чомусь останні кілька днів у мене він

порожнював. Єдине, що залишилося, — ті три крихітні пляшки води.

Я вихлебтала дві з них — і негайно про це пожалкувала. Що, як Ендрю

змусить мене просидіти тут ще кілька годин? Чи днів? Мені ж іще

може знадобитися вода.

Вдягаю джинси й свіжу футболку, відтак передивляюся книжки, які

лежать на підлозі. Ендрю сказав, що хоче, аби я поклала їх собі на

живіт і тримала три години, і тоді він мене випустить з кімнати. Я не

зовсім розумію, яка мета цієї божевільної гри, але, мабуть, варто

просто це зробити. А тоді він мене випустить, і я зможу забратися

звідси світ поза очі раз і назавше.

Лягаю на голу, без килима, підлогу. Нині початок літа, на горищі

нестерпно задушливо, але підлога поки що прохолодна. Кладу голову

на мостини, беру книжку про в’язниці. Вона грубенька — певно, важить кілька фунтів. Опускаю її собі на живіт.

Вона тисне, але не сказати б, що спричиняє аж такий нестерпний

дискомфорт. Якби я зробила це до того, як сходила в туалет, зараз я

точно напудила б у штанці. Але тепер — тепер нічого катастрофічного.

Беру другу книжку.